Я іду по алеї – дерева стоять
У красивім осіннім вбиранні.
І нікого навколо – земна благодать,
Лише смуток прилип як страждання.
Та чомусь я не проти, іду та й мовчу,
Розмовляю із ним сам з собою,
А він, клятий, доводить мене до плачу,
Хоч я ситий, і випив гіркої.
Я не знаю вже скільки потрібно мені
Чогось випити, щоб розпрощатись
Із журбою, печаллю, і щоб без брехні
Жити радісно і посміхатись.
Але знаю – вже не допоможе вино,
Та і інші напої, міцніші.
Залишаюсь собою – дивлюсь у вікно,
Бачу осінь – і знов мені ліпше.
Осінь в серці моєму й весною живе,
Коли сонце, любові проміння…
Вірю я, що для мене цей світ не помре,
Чудо осені – знак воскресіння!
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849025
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.09.2019
автор: Щєпкін Сергій