О, друже мій, я розповім тобі історію цікаву,
Не радісну і зовсім не яскраву!
Якщо вогонь в твоєму серці ще палахкотить,
Сказа́не мною зрозумілим тобі стане вмить.
Скарбів не варт шукати між рядками.
Але, коли в тім знайдеш ти утіху,
Помітиш діамант за пелюстками -
Той скарб один - він твій довіку..
***
В старому місті, ймення йо́го я вже не згадаю,
Стояла срібна брама, чиста, як кришталь.
В солодких снах являлася вона, мов ворота до Раю,
А зоставалось лиш розчарування й невимовний жаль.
Молився простий люд на місце те святеє,
Сльозами й потом срібну браму поливав.
А Пан міський з віконця сво́го все дививсь на теє,
І, як паскудная собака, реготав:
"Ніхто не вийде звідси і не прийде допомога,
Хоч стій під ворітьми сто років - не дождеш.
Але у мою душу закрадається тривога:
Невже цим дурощам ніяк не стане меж?
Невже цей безталанний люд не розуміє:
Їх молитов нікому не дано почуть.
І задарма палка надія у серцях жевріє,
Відправитись в далеку неосяжну путь?"
***
Юрба гуде: тут чутно сміх і сльози,
І стукіт тисячі схвильованих сердець.
В передчутті, що скоро зникнуть страх і грози,
Готові звести всі страждання нанівець.
Лунає дзвінко голос на майдані,
Чий він - вам зараз розповім.
Посеред площі стоїть парубок в роздертому жупані -
То Мирослав, загубленого батька син:
"Панове-браття, най ваша душа співає,
Послухайте-но тільки, що скажу я вам.
За брамою на нас широкий світ чекає,
До того ж, маю я вже втечі план.
Що нам той Пан? На що народу всі його управи?
Нема в них серця, скільки не благай.
Деруть з нас шкіру і, не боячись розправи,
На Пекло перетворюють наш рідний край.
Тож запалімо смолоскип свободи,
Най гасне стра́шне панське багаття́.
Лунай пташиний спів, о, грайте, буйні води!
Я вірю, дочекаємось і ми їх каяття!"
Загомонів народ, почули всі надію -
До міста повернулась вона знов.
Відчув це й Мирослав. Радіє,
Що запалав вогонь сердець після палких промов.
Той гомін чує Пан. Його дратує,
Що час такий піднесенний настав.
Він ходить по палацу і, мов дикий звір, лютує:
"Звідки ж узявся цей проклятий Мирослав!
Ще досі люд покірний був, наче худоба:
Куди пошлеш - туди й піде, виконує все вмить.
А з волоцюгою інакшу матиму розмову,
Побачимо іще, хто краще буде жить!"
Так ходить він, заламуючи руки,
Хапаючись за голову, кричить.
Перевертаючи пляшки, дверима грюка,
Од злості в Пана вже живіт болить.
"Нічого, - каже він, - ти в мене матимеш науку,
У мене теж є хитрий вбивчий план.
Я, мов зайців, усіх бунтівників візьму за вуха,
Лишень для тебе підготую золотий капкан..."
***
Настала темна ніч - всі вартові давно уже поснули,
І дивляться свої солодкі тихі сни.
Зібрались люди, браму одімкнули,
Кінець стражданням всім, на волі ж бо вони!
Виходила громада швидко й тихо,
Допомагали дітям і старим.
За те, що боронив від лиха,
Вітали Мирослава словом золотим...
Залишилась останняя людина -
Зовсім мале білявеньке хлоп'я.
Поглянув Мирослав - затримавсь на хвилину,
А по щоці стікає радості сльоза.
Аж тут сторожа звідусюди набігає,
"Тримай скоріш дитину!" - парубок кричить -
До неба руки із хлоп'ятком підіймає.
Схопили...
***
За обрієм вже червоніє сонце,
Прокинулась земля, засяяла небес блакить.
А ластівки так сумно заглядають у віконце,
І дивляться, чи Мирослав не спить.
Не спить, лиш думає про вольнії простори,
Про долю тих людей, які пішли.
Чи згадуватимуть його степи і гори?..
Гуркіт дверей - до нього увійшли.
То Пан прийшов. Горлав він, скільки стало сили.
Кричав про страту і страшу́ю смерть,
А, як втомився, наказав, щоб вбили.
Сказав останнє і подався геть.
***
Отак і ми, дурні й пустоголові,
Постали перед цим Земним Судом.
Дарма від них чекать помилувань і волі -
Співати весняно́к під батогом.
Ледь стоїмо, запльовані і голі,
Здригаючись від натиску чужих очей.
За що нас судять? Там немає долі,
Так, як нема Людини між курей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848953
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.09.2019
автор: Солярик