Біля фонтану / рим. проза/

  Вечірня  Вінниця…  Сяючі  ліхтарі….  Щасливі  обличчя  перехожих.Ось  вже  й  настав  останній  літній  день.  Краса  довкола,  фонтани  співають
пісень…  У  цьому  парку  людей,  як  комах,  аж  мерехтять  в  очах.  Озирнулась  старенька  й  звідки  вирвалися  всі?  Їх  так  багато,  аж  бере  страх!  І  майже  всі  одинаки,  поспішають.  Погляд  вперед  і  по  окрузі,  наче  когось  виглядають.  Та  дехто  йде  тихою  ходою,  он  там  далеченько,  навіть  з  палкою,  ледь  -  ледь  тупцює  дідусь  з  бородою.  Й  чого  несе  сюди  їх,  думала  старенька.  Хоча  погода,  правда  ж  і    гарненька.  Так  скоро  втихомиряться  напевно,  турботи  будуть,  не  марнуватимуть  часу  даремно.
   Вона  сиділа  на    дерев`яній  лавці,  прихилилась,  де  вже  й  не  була  сьогодні,  притомилась.  Приїхала  на  місто  подивитись,  де  не  гляділа,  не  забувала  перехреститись.  Думки  туманом  оповиті,  то  лише  на  мить.  Здається  люди  несуть  в  собі  радість,  ситі,  напевно  в  місті  добре  жить…
   Та  раптом  кілька  голубів  порушили  думки,  злегка  присіли  до  землі,  всміхнулась  й  залюбки,
-    Ото  пташина  і  все  по  парах,  яка  краса.  Здається  й  людей  не  бояться,  ну  чудеса.
 Пиріжок,  той,  що  привезла    з  собою,  накришила  в  жменю  -  горою.  І  посміхаючись  жбурнула  цим  сміливцям.  Помітила,  відразу  людей  усмішка  на  лицях.  Добре,  теж  не  шкодують  -  світла  думка  промайнула.  А  може  хто  подумає,  -от  бабця  утнула!  Та  хай  там,  чого  шкодувати,  хто  ж  цих  беззахисних  має  підгодувати…  
   На  лавці,  що  поруч,  молодята  присіли,  на  ній  лиш  вдвох,  напевно  пораділи.  Вона  гарненька,  сама  світленька,  сонячно  всміхалась,  ото  дівчисько,  думка  –  оса    -    мабуть  закохалась.  Й  старенька    молодість  згадала  на  хвильку;  Ой,  ти  ж  тепер  на  небі  мій  Васильку.  А  ми  ж  з  тобою  не  по  парках  гуляли,  а  біля  ставу  корів  випасали.      І  в  теплі  ночі  зоряні,  нам  щебетали  солов`ї.  Ой,  як  би  ж  ти  любий  знав,  як  сумно  без  тебе  мені…
   Хлопець  русявий,  видний,  привернув  увагу,  в  пакеті  копошився,  напевно  має  спрагу.  За  мить  до  неї  нахилився,  щось  шепотів  й  щоразу  позирав  навкруги,  вона  ж  у  майці,  ніжно  рукою  притискав  їй  пишненькі    груди.    «Отак  при  людях,  Боже  -  Боже  та  чи,  то  так  робити  гоже!»  І    з  пересердя  голубів  прогнала.»  Де  ж  сором  й  гордість,  чи  ж  то  я  кохання  не  знала?!»    І  спідтишка  вирячила  очі,
-  «  Нехай  би  краще  дочекались  ночі».  За  мить  хлопчина  розгорнув  цукерку  і    пхав  подрузі  прямо  в  рота.  Старенька    різко  з  лавки  піднялась,  «Ото  гидота  !  «
 Суворий  погляд  до  молодих,  вони  вже  цілувались.    Ледь  -  ледь  тихенько  перевела  подих,  а  їм  прохожі  тільки  посміхались.  
»  От  дожилися»,-  шепотіла  про  себе  старенька,  -»  Геть  світ  змінився,  а    Вінниця  гарненька!»
 Й  попленталась    до  автостанції,  думки  про  старість.  «А  біс  в  ребро!  Літа  –  літа….»  …В  душі  ховала  заздрість….
                                                                                                                                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                           1.08.2019р

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848562
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2019
автор: Ніна Незламна