Повільно їсть мене моя досада –
Безсила вгамувати свій душевний плач,
Жах ночі тої згадую – як різко пада
І вгору дном перевертається тягач.
Нічний туман в путі збив нас із пантелику –
На край провалля нас дорога привела.
Мені удар пом'якшив мій талан великий,
А друзів із собою смерть поволокла...
Ти не гризи мене – прошу́ , моя досадо, –
В душі сховаю я болючі почуття.
Найвищу нагороду я отримав радо –
Мені повторно да́но долею життя!
Неначе ліг тоді, а лиш тепер проснувся
За сім лиш довгих тижнів, що в полоні був.
За вами, побратими, зараз повернувся,
Бо я вас, ДРУЗІ, не забув!!!
Оригінал
Съедает медленно меня моя досада
Не в силах успокоить свой душевный плач
Той ночи ужас, вспоминаю глядя
На перевернутый вверх дном тягач
В ночном пути туман нас озадачил
На край обрыва нас дорога привела
Смягчила мне удар моя удача
Друзей с собою смерть уволокла
Как будто лег тогда
И лишь теперь проснулся
Семь недель спустя
За вами я вернулся
Мои друзья
Не ешь меня прошу моя досада
Душевную смогу скрывать я боль
Наивысшая мне вручена награда
Мне жизнь была подарена судьбой
Как будто лег тогда
И лишь теперь проснулся
Семь недель спустя
За вами я вернулся
Мои друзья
С. М. ПАПЛИНСКИЙ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847517
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2019
автор: Юрій Шибинський