Верба схилила коси до землі,
і вітер розпушив її гілки.
Бється об землю опавшими листками-
вже осінь,потім зима настане.
Ось літні дні як дощик прошуміли,
теплим повітрям і сонечком їх гріли.
І кожен раз при згадці,що зима-
падає листочок вниз як та сльоза.
Коли сніги будуть а ще морози злі,
одна верба то знає-як буде їй вербі.
Але,що там у довгих своїх снах,
верба згадає літо і не раз.
Згадає як стрибали в річку з неї дітлахи,
згадає як співали на гілках пташки.
І в літню ніч як вітер волоси ласкав,
та як до коханої верби він загравав.
А ще верба буде чекать весни,
щоб на гілках знову розпустилися бруньки.
І повторилося те,що прожила не раз-
тепло в повітрі і кохання з вітром,це їх знак.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846516
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.08.2019
автор: Бабич