Чекав він день, а може й цілий вік
Надіявся, та все було дарма.
Який він терпеливий чоловік,
Вона ж пішла, й нема її й нема.
Короткі були дні і довгі ночі,
Він все чекав, чекати він умів.
Потім від сліз повисихали очі,
І голос стих, а дальше онімів.
Вона пішла як та зоря безпутна,
Вона пішла, залишився він сам.
Чому в його житті любов трикутна,
Питався і молився небесам.
Колись давно на неї кинув оком,
Вона всміхнулась. Все було б добро.
Та вхопив погляд душу ненароком,
Немов би гаківниця за ребро.
Були прекрасні в неї очі й чисті,
А в погляді любов була і власть.
Всміхнулася й пішла у падолисти,
Десь попливла, мов сонце подалась.
За нею йшов він як за сонцем сонях,
Потім вона за небокрай втекла.
А він все ж ніс в мужських своїх долонях,
Від свого серця крихітку тепла.
Вона пішла одна, пішла без нього,
Так у чеканнях день за днем минав.
І сам не знав навіщо і для чого,
Усе життя чекав і доганяв.
Ніхто не знав ні в слові ні в пів слові,
Для чого це, надій і мрій злиття.
Та все ж напевно без його любові,
Таке життя було б як не життя.
Він жив і вірив в вічне й безкінечне,
Малий на зріст, та серцем Гулівер.
Та вистигло тепло його сердечне,
Потім знеміг, а потім і помер.
Життя таке, у нім буває всяко,
А він любив, з любов’ю і помер.
Вона ж нещасна, отака, ніяка,
За ним десь може плаче й до тепер.
Парище.2013р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846428
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.08.2019
автор: Мартинюк Надвірнянський