Роздумуючи над підсумками візиту Прем’єр-міністра Ізраїлю до України, згадалося гасло українських підприємців і торговців Галичини у 1920-1930 роках «Свій до свого по своє», під яким боролися за клієнта в умовах чужої держави. Саме так в умовах польської окупації єдналися і боролися українці щоб вижити і зберегти свою ідентичність!
Це був перший візит політика такого рангу після того як президентом України було обрано В. Зеленського. І нікого особливо не здивувало, що це був саме Бінямін Нетаньяху. Адже це дійсно прилетів з візитом – «свій до свого»! А ось чи «по своє», це вже великий знак питання. Мені здалося, що «по чуже»!
Не буду розписувати, які свої політичні питання прем’єр-міністр Ізраїлю вирішував напередодні майбутніх виборів і які дивіденди він здобув в очах своїх виборців. Мене турбує, що здобули ми, а чи можливо втратили. Похвалитися, виявилось, нічим. Навіть при вшануванні пам’яті жертв трагедії Бабиного Яру виникало підсвідоме питання, – чому Ізраїль відмовляється визнати голодомор в Україні 1932-1933 років геноцидом українського народу. Виходить якесь однобоке вшанування жертв і неоднозначна цінність людського життя. Загибель п’яти мільйонів євреїв під час другої світової війни це голокост, а семи мільйонів українців від штучного голоду, лише впродовж року, це не геноцид!?
Зачепило, що під час візиту «делікатно» обійшли тему військової агресії Московії, анексію Криму та частини Донбасу, звільнення політичних заручників і полонених. Не прозвучало жодних заяв з цього приводу. Ізраїль не захотів приміряти на себе роль посередника та миротворця, як і поділитися з нами військовими технологіями та озброєнням навіть за гроші.
Питання зони вільної торгівлі виявилось великою булькою. Адже ця угода була підписана ще раніше і навіть ратифікована Верховною Радою. Тормозом є якраз ізраїльська сторона, яка обіцяє її ратифікувати саме після виборів. І слово «обіцяє» є тут ключовим. Нас вже нагодували подібними обіцянками, наприклад при підписанні Будапештського меморандуму.
Підписали додаткову угоду по співробітництву в сільському господарстві. Що вона нам принесе, поки що зовсім не зрозуміло. Але в зв’язку з тим, що оточення Президента має намір торгувати українською землею, це вже може нести потенційну загрозу. Адже без вигоди для себе ця нація і кроку не зробить.
Виглядає дивним підписання угоди про підготовку в українських вузах спеціалістів з вивченням івриту і відповідно в ізраїльських з вивченням української. Ви можете повірити що лікар з Ізраїлю приїде працювати в Україну, коли звідси свої їдуть? А ось наші спеціалісти в Ізраїль поїдуть!
Виходить, що ми за свої кошти будемо готовити дипломованих спеціалістів для ізраїльської економіки і вони таки «зробили нас разом».
Та вишенькою на торті є обіцянка ратифікувати пенсійну угоду за якою Україна буде платити пенсії, соціальні виплати інвалідам та ліквідаторам аварії на ЧАЕС – євреям, які проживали на території України і виїхали в Ізраїль після 1991 року. Для економіки Ізраїлю ці кошти зайвими не будуть, а ось в нашому Пенсійному фонді дірка збільшиться, як і в державному бюджеті. Така щедрість під час війни та при наявному зовнішньому боргу є неприпустимою.
Ще дивнішою виглядає досягнута домовленість відвідати Зеленським столицю Ізраїлю Єрусалим, який визнали столицею лише США та Румунія. Таки візит спричинить збурення в арабському світі та не зрозуміють в Європі, де столицею далі вважають Тель-Авів і там розташовані всі дипломатичні служби. Тож від такого візиту може бути більше шкоди чим користі.
Підсумовуючи викладене можна прийти до висновку, що «вони таки зробили нас разом» і це був візит – «Свій до свого по чуже, тобто наше»! Ще пару таких візитів і знову підемо по світу з витягнутою рукою та прийдеться просити допомоги Міжнародного валютного фонду, випускати додаткові євробонди, за які будуть розраховуватися наші діти та внуки.
Насправді в держави Ізраїль є чому вчитися. Адже з часу його заснування в 1948 році, він постійно живе в стані війни з сусідами. і за сімдесят років його жителі не втомилися від війни, на відміну від нас. В стані війни, не маючи природніх ресурсів, вони створили з нуля потужну, високотехнологічну економіку, сільське господарство в пустельному кліматі, а не розбазарили, порізали та розпродали. Створили ядерну зброю, а не позбулися її, як ми. Відродили мертву мову - івріт, а ми хоронимо живу - українську. Захищати державу Ізраїль це честь і обовязок всіх громадян і там нікому на думку не спаде ховатися від призову. Вони знаходять військових злочинців по всьому світу та карають їх смертю. Там неможливе перебування у владі ворогів держави, існування антиізраїльських медійних ресурсів, а в нас....?
Та цікаво ось що! В Ізраїлі арабське населення складає десь біля 20 відсотків, це як в нас руских, а євреїв в нас взагалі лише 0,02 відсотка. Тож, чи досяг би Ізраїль таких висот, якби в Кнесеті арабів-депутатів було біля 50 відсотківі і Президентом Ізраїлю чи Премєр-міністром обирали араба??? А в Україні таке можливо! Разом росіяни та євреї складали дві треті нашої Верховної Ради і їх обирали та призначали очільниками держави та уряду...
Думай-те! Є над чим! Якщо ще здатні ми думати!
21. 08. 2019 р. м. Вінниця
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845766
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.08.2019
автор: Мирослав Вересюк