Ні рідні ані друзів, одне лиш в умі:
Ми з тобою в Росії лишилися самі.
Гнеться дах під вагою бурульок- крижин.
Ми залишились двоє - один на один.
Завішені вікна давно, повсякчас,
Щоб людці без очей не побачили нас.
Перерізаний шнур не погасить екран,
Що розтрушує сіль на розчахнутість ран.
Кожне слово - зловісний кривавий кисіль,
Солов'їв механічних отруйний пасквіль.
Не пиши, не дзвони, замовчи, занімій,
Ми лишились з тобою в Росії самі.
На дзвінок до дверей не підходь, не спіши:
Хто по тебе прийшов – той не має душі,
Замість мозку у нього - густий холодець,
Як у всіх жалісливих людей без сердець,
З рота - краснозіркових ідей перегар,
На холоднім лиці - чорноморський загар.
Він завжди наготові і бити й палить,
Зизим поглядом вічко дверей просвердлить.
Ми з тобою лишились в Росії одні,
Не зозуля, а ворон рахує нам дні,
Він за здобич вважає і око твоє
І усе, що у тебе ще поки що є.
Жаль, майбутнє країни - сліпі манівці,
Мертве слово на формі поганих гравців,
Доля рідних берізок - піти на муляж,
Впасти біллю і зеленню на камуфляж,
Щоб у поросі й бруді своєї землі
Ми були непомітні, безсилі, малі.
Я душею зболів, я хмільний у свята,
Як усі «росіяни», кого не спитай.
Та доволі давно в сьогоденнім бутті
Стали гості не ті вже, та й тости не ті.
Ні всміхнутись таким, ні руки простягти,
А мені ж з поруч ними в могилу лягти,
Ймення тих, хто на маршах співає пісні,
Дуже часто з дитинства знайомі мені,
Тільки трапилась з ними найгірша зі змін.
Ми з тобою в Росії лишилися самі ...
І здається, вже зовсім позбулись ума
Лжевладімір, лжесуздаль і лжебугульма,
Через сотні наповнених скріпами клізм
В нас помпують лжевіру і патріотизм.
Поміж ребрами ниє майбутній інфаркт,
Залишитись - несила, тікати – не варт.
Виїжджати не варт і лишитись – як смерть.
Геть звідсіль? Тільки хто б підказав, де ж це «геть»?
Ми залишимось тут, але божечку мій! -
Ми з тобою в Росії лишились самі.
Ни кола, ни двора, ни друзей, ни родни.
Мы с тобою в России остались одни.
Гнутся крыши от веса сосулечных льдин.
Мы остались с тобою один на один.
Занавешены окна давно, чтобы нас
Не увидели страшные люди без глаз.
Перерезанный шнур не погасит экран,
Посыпающий солью зияние ран.
В каждом слове – зловещий кровавый кисель,
Заводных соловьёв ядовитая трель.
Никому не пиши, никому не звони,
Мы остались с тобою в России одни.
В дверь услышав звонок, открывать не спеши:
За тобою пришёл человек без души,
У него вместо мозга – густой холодец,
Как у всех сердобольных людей без сердец,
Изо рта – краснозвёздных идей перегар,
На холодном лице – черноморский загар,
Он готов на последний, решительный бой,
Сверлит двери глазок его глаз голубой.
Мы с тобою остались в России одни,
Не кукушка, а ворон считает нам дни,
Он добычею скорой считает твой глаз,
Как и всё, что останется скоро от нас.
К сожаленью, удел у страны – бестолков:
Быть лишь словом на форме плохих игроков,
А берёзам судьба – превратиться в муляж,
Лечь зелёными пятнами на камуфляж,
Чтобы мы, обитатели нашей страны,
Были миру на фоне страны не видны.
Я болею душой, я по праздникам пьян,
Как любой из живущих вокруг «россиян»,
Но довольно давно уже в дней пустоте
Стали гости не те, да и тосты не те.
Иногда даже некому руку пожать,
А ведь мне с ними рядом в могиле лежать,
Среди тех, кто поёт под шуршанье знамён
Есть хозяева милых мне с детства имён
Но в последние дни изменились они.
Мы с тобою в России остались одни…
Совершенно, похоже, лишились ума
Лжевладимир, лжесуздаль и лжебугульма,
Через сотни наполненных скрепами клизм
В нас качают лжеверу и патриотизм
Между рёбрами ноет, инфарктом грозя,
И остаться невмочь, и уехать нельзя.
И уехать нельзя, и остаться невмочь.
Прочь отсюда? Но где эта самая «прочь»?
Мы останемся здесь, но секрет сохрани:
Мы с тобою в России остались одни.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845043
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 14.08.2019
автор: MiShura