ЯВЛЕННЯ ГЕРОЇНІ

(уривок  з  недописаного  роману)

Чатують  з  схованих  шпарин,  в  голодних  свідках  очі,    
Та  мислиш  ти:  «Свої  діяння  в  тиші  схоронив»,
Вчинивши  ж  підле  зло,  під  злим  покровом  ночі,
Ти  сам  не  знав,  а  таїну  розкрив.  

                                                   І
Зоріла  ніч  в  вогких  травневих  шатах,
У  хвилях  сяйва  місячних  блукань,
І  в  цім  промітті  бачилась  розплата,
Гроза,  нізвідки  вибухла,  булатна,    
В  знамення  тихих,  страчених  зітхань.
Нізвідки  вмить  зчинились    вітровії,  
Як  із  небес  зійшла  промітна  тінь,
Шубовснув  спалах,  мов  зімкнулись  вії,
З  набряклих  хмар  спустились  срібні  змії,
І  безліч  гніву  сповнених  створінь.
Мов  полоснув  хто  скальпелем  по  сфері,
Як  з  лона  місяця  з’явилася  рука,
І  в  згустках  хмар  в  побляклій  атмосфері,
Скресала  плоть  у  видноті  химерній,
А  в  ній  буяла  дика  нагота,
Яку  ніяк  не  спишеш  на  папері.


                                                 ІІ
І  в  цій  молочній  млі  в  звучаннях  грому,
Метнулись  зорі  повз  вощаний  шпиль,
І  ваготіли  в  вихорі  страшному,
Черкання  світла  при  дощі  рясному,
І  буря  вивергала  лячний  квиль.
В  склепінні  неба  вирвалась  хорея,
В  палких,  строкатих  лініях  грози,
І  випинались  з  тучної  лівреї,
Дугою  клуби  в  місячній  камеї,  
Із  бірюзовим  відблиском  роси.
Стрімливо  буря  вщухла,  як  ступила,
Вона  між  зорі,  в  плетиві  нічнім,
В  ході  цибатих  ніг  жарінь  манила,  
І  в  бризках  з  хмар  лілового  чорнила,
Зійшла  з  висот,  де  захлинався  грім,
І  перса  в  безвинності  розкрила,
Та  глуму  не  було  в  лиці  хмурнім.

                                               ІII
В  тремких  розливах  роздавались  кроки,
Пагіння  крон  схилялося  до  ніг,  
І  в  цій  покорі  клекотав  неспокій,
Коли  пила  з  тіней  калюжних  соки,  
До  поки  обрій  сяйвом  не  знеміг.  
В  провалля  тьми  злягла  уява  хвора,
Злетівши  стоком  спорожнілих  снів,    
Сон  розуму,  як  бач  снує  потвору,
І  страх  земний,  що  дивиться  угору,
З  цього  видіння  вирватись  хотів.
Крізь  лите  скло  в  тьмяних  його  відливах,
В  північнім  часі  розпашних  годин,
Щезав  в  упитій  вулицею  зливі,
Холодний  образ.  І  душа  мрійлива,
Звільнялась  від  розмарених  картин.    
Але  поглянь,  двійник  з  якогось  дива,
Явився  нам  без  відома  причин.    

                                               ІV
В  легкім  вбранні  з  тонкого  маркізету,
Пашіла  плоть  в  принадності  своїй,
А  на  руках  трималися  браслети,
В  тонкому  ж  поясі  гойдалися  кисети,
Ох  скільки  ліній  звабливих  у  ній!
В  поспілих  грудях  дихання  здіймалось,
Гарячим  духом,  слив  її  парфум,
В  очах  кокетство  пристрасно  кохалось,
І  без  торкань,  до  тіла  доторкалось,
І  пронизав  в  блаженстві  серця  струм.  
Ім'я  назвала…  Ах,  цей  чудний  голос,
Ах,  скільки  барв  спліталося  у  нім,
Мов  в  древній  знак  –  містичний  уроборос,
Все  смертне  вмить  й  живе  зімкнулось  колом,
Та  стиснути  красу  в  обіймах,  втім,  
Й  вінок  сонетів  був  би  надто  кволим,
В  травневім  запалі,  і  серці  навіснім.

13.08.2019

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844954
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.08.2019
автор: Володимир Каразуб