КАЗКА «СВЯТИЙ МИКОЛАЙ І СЕЛА ВЕРХНЯ Й НИЖНЯ СТИНАВА»

   Було  це  дуже  давно,  ще  у  XIII  столітті.      На  териорії  одного  із    прикарпатських  хуторів  жив  чоловік,  якого  звали  Іваном.  Мав  він  великий  плодовий  сад,  поле,  де  сіяв  жито  й  гречку,  вулики,  в  яких  розводив  бджіл.  Жив  небідно,  щось  сам  споживав  з  того,  що  збирав,  а  щось  і  продавав.  Якось  серед  ночі  до  Іванової  хати  ввірвалися  грабіжники.  Зв’язали  вони  руки  господарю,  забрали  гроші,  які  він  тримав  у  скрині,  й  усі  найцінніші  речі.  Як  спакували  награбоване  до  великої  торби,    то  облили  помешкання  бджоляра  нафтою  й  вирішили  спалити  його,  разом  із  господарем.  Зрозумів  Іван,  що    життя  його  висить  на  волосині  та  й  почав    благати  грабіжників:  «Змилуйтеся  наді  мною!  Не  хочу  я  таку  важку  смерть  приймати–  у  вогні  живцем  горіти,  від  диму  задихатись.  Як  не  можете  мене  живим  лишити,  то  хоч  облегшіть  смертні  муки  –  киньте  мене  з  гори  в  річку.  А  я  вам  за  це    дам  образ  святого  Миколая,  мальований  грецьким  художником.  Він  не  звичайний!  Як  клякнути  перед  ним  і  щиро  попросити  про  якусь  важливу  річ,  то  матимете  її».  «А  де  цей  образ?  Щось  не  видати  його  в  хаті».  «Він  на  горищі,      в  коробці  під  сіном».  «А  чого  ти  його  там  тримаєш?»  «Якось  про  цей  образ  дізналися  чужинці  й  захотіли  його  викрасти,  тому  я  заховав  його,  а  розпустив  чутки,  що  продав».  Поліз  один  із  грабіжників  на  горище,  знайшов  образ.  Почали  радились  зайди  між  собою  (троє  їх  було),  що  робити  із  власником  чудотворного  образу,  та  й  вирішили,  що    повинні  уволити  його  прохання.  Сіли  вони  на  коней  і  чоловіка  взяли  зі  собою  –  зі  шнуром  на  руках  і  ногах,  із  кляпом  у  роті.  На  горі,  що  височіла  над  річкою,  спинились.  Той  розбійник,  який  віз  Івана,  зняв  його  з  коня,  відніс  на  схил  гори  й  кинув  у  воду  –    зв’язаним.    А  в  другого  торба  в  цей  час    засвітилась  –  та,  в  якій  образ  святого  Миколая  був  й  інші  Іванові  речі.  «Що  за  чудо?»  -  подумав  грабіжник.  Витягнув  він  образ,  і  тут  святий,  який  був  намальований,  ніби  ожив:  звів  до  середини    брови,  блимнув  очима  грізно.  Злякався  грабіжник,  кинув  образ  у  річку  й  торбу  з  грошима  та  сріблом-златом,  шарпнув  коня  за  вуздечку  й  помчав.  За  ним  і  друзі  його-розбійники  поскакали,  які  теж  неабияк  наполохались.  Іван,  летячи  вниз,  молився:  «Святий  Миколаю!  Я  тебе  благаю,  не  дай  впасти  і  пропасти,  вирятуй  мене,  а  я  церкву  тобі  поставлю  й  про  чудо  твоє  розповім  людям».  Ще  й  не  встиг  Іван  доказати  молитви,  як  мотузки  з  його  рук  та  ніг  спали,  а  сам  він  пірнув  у  воду.  Та  за  мить  виплив  і  побачив,  що  на  хвилях  річки,  зовсім  близько  від  нього,  човен  гойдаєтся,  а  з  нього  світло  йде.  Підплив,  заліз  чоловік  до  середини  човна.  А  там  ще  одне  чудо:  на  дні  торба  з  його  речами  лежить,  а  на  ній  образ  святого  Миколая.  Притулив  до  себе  образ,  розчулився,  розплакався.  «Дякую  тобі,  свят-отче»,  -  мовив.    І  здалося  Іванові,  що  святий  Миколай  усміхнувся  й  підморгнув  йому.  Повеселів  бджоляр-садівник,  взяв    весла    в  руки,  наліг  на  них.    Плив  човном,  поки  не  стомився.  А  як  геть  обезсилів,  склав  весла,  поклав  на  дно,  ліг  між  ними,  накривши  груди  образом,  і  задрімав.  І  приснилося  Іванові,  що  він  стоїть  на  березі  річки,  де  росте  багато  дерев,  а  до  нього  зі  сокирою  в  руках  йде  святий  Миколай  і  ідходить  ближче:
- Бери  сей  інструмент,  чоловіче,  стинай  ним  дерева,  будуй  житло.  Вулики  постав,  сад  посади,  людей  запроси  до  цієї  місцини,  яку  нині  сам  Бог  поблагословив,    а  я  освятив,  і  не  забудь  про  те,  що  ти  мені  пообіцяв.
- Про  церкву?
- Так.  Зведи  її.  І  скажи  людям,  щоб  молилися  в  ній,  ростили  віру  в  думках,  любов  у  серцях  і  добро  одне  одному  робили.  Віра  без  любові  та  добрих  діл  мертва.        
- Гаразд.
Тільки  це  промовив  Іван,  як  святий  зник,  а  він  пробудився.  Ранок  поцілував  Іванові  очі.  Сів  чоловік,  почав  згадувати,  що  з  ним  трапилося  вночі.  Чудувався  і  тим,  що  відбувалося  в  яві,  й    тим,  що  у  сні.  Та  недовго  думав,  взяв  до  рук  весла  й  привів  човен  до  берега.  А  на  ньому  і  справді  дерев  –  незлічено,    так,  як  це  було  бачено  ним  у  сні.  Витягнув    Іван  плавзасіб  на  сушу.    Взяв  торбу  й  образ  до  рук.  «Що  далі  робити?  Куди  йти?  Як  бути?  -  роздумував.    -  Можна  було  б  дім  тут  будувати,  та  де  сокиру  взяти?»    Тільки  про  це  помислив,  як  щось  гепнуло  позад  нього.  Оглянувся,  а  це  те,  що  йому    й  потрібно  –  топірець-молодець,  заточений    кінець.    Помолився  Іван,  подякував  Богу,  Миколаю  і  взявся  до  діла.  Весь  день  сокира,  як  зачарована,  працювала  в  руках  чоловіка.  До  вечора  ділянку  собі  вичистив  –  сім  метрів  на  сім,  змайстрував  сякий-такий  курінь  на  ній.  «На  перших  порах  вистачить»,  -  вирішив  і  враз  відчув,  що  дуже  голоднів.  Та  знайшов  кущ  малини  неподалік  місця,  де  розмістився,  втішився,  обірвав  її,    наївся  й    ліг  спати.    
Отак  щодня  звідтоді,  як  опинився  в  необжитому  місці,    зранку  до  вечора  працював,  у  лісі  їжу  собі  шукав  –  гриби,  ягоди,  дикий  мед,  горішки.  Й  невдовзі  поставив  справжню  хату;  ліжко,  стіл  змайстрував  і  вулики.  Човном  почав  їздити,  знайшов  місця,  де  проживали  люди.    Щось  їм  виготовлене  з  дерева  продавав,  а  гроші  складав.  За  них  згодом  коня  купив,  зерно,  город  зорав,  жито  посіяв.    Хліб  свій  під  осінь  мав.    
Вдалося  йому  до  краю,  де  оселився,  людей  приманити.  У  сорок  літ  Іван  одружився  –  на  Марушці  біловолосій.  Вона  йому  дітей  народила  –  трійко:  Романа,  Степана  й  Горпину.  Радів!  Дуже!  Почав  жити  ще  краще,  як  жив  на  хуторі.  В  тутешніх  лісах  було  багато  грибів,  ягід,  водилася  різна  дичина.  В  річці  –  плюскалася  риба  –  велика  й  мала.  Багатим  був  край  і  красивим:  річка-стрічка,  ліс  та  гори,  і  пташиний  спів  довкола,  розмаїття  квітів  влітку,  бджіл  гудіння  серед  них.  
Тому  й  люди,  які  приїжджали  до  цієї  місцини  на  запрошення    Івана  човнами,  а  згодом  і  кіньми,  як  дорогу  громадою  проклали,  з  радістю  залишалися  в  ній.  Село,  яке  виросло,  назвали  Стинавою.  На  землі,  що  знаходилася  трохи  нижче  від  їхньої,  де  росло  багато  дерев,  теж  потрохи  оселялися  люди.  Вони  стинали  дерева  й  будували  хати,  садили  сади,  копали  городи.    Щоб  чужинці  не  плутали  місцевості,  що  знаходилися  поряд,  те  село,  де  першим  оселився  Іван,  назвали  Верхньою  Стинавою,  а  те,  що  з’явилося  пізніше,  нижче  від  ного,  Нижньою.    Церкву  чоловік-бджоляр,  як  і  обіцяв,  поставив.  На  її  будівництві  працювали  й  мешканці  Верхньої  Стинави,  й  Нижньої.  Образ  святого  Миколая,  мальований  грецьким  художником,  Іван    віддав  до  церкви.  Коли  її  освятили  священники,  Іван  мав  сон,  в  якому  знову  побачив  свого  улюбленого  святого.  Той  якийсь  час  стояв  у  ризах  посеред  церкви,  мовчав,  дивився  на  Івана  й  мило  усміхався  йому.  А  тоді  промовив  таке:    
-  Ти  все  зробив  добре,  чоловіче.  Я  оберігатиму  тебе,  твою  родину,  місцину,  де  ти  оселився,  людей,  яких  привабив.  Також  благословлю  на  добро  кожного,  хто  ступить  на  цю  благодатну  землю,  помолиться  в  цьому  храмі    святому,  та  лише  при  одній    умові,  якщо  він    зрозуміє,    прийме  серцем  те,  що    в  світі  нічого  важливішого,  ніж  віра,  любов  і  діла,  оперті  на  них,  немає.  

Попросили  написати  казку  на  цю  тему.    Хай  Бог  благословить  її,  хай  живе  і  служить  для  добра.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844205
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.08.2019
автор: Крилата (Любов Пікас)