Зачепи її ніжно за руку при заході сонця,
Коли струм пропускають лиш ті, хто відчув тоді холод.
Темні крони дерев похилились у тихому полі,
Де від всіх можна зникнути з виром нестримних емоцій.
Мимоволі підноситься ніч, добре кулю протерши
Перед сходом своїм, тож актори тепер грають в світлі.
Так минали роки... В них було зазвичай вічне літо,
Коли ти не звертаєш уваги на задані межі.
Чимось літо могло бути схожим на позаторішнє,
Хоча будь-які збіжності завжди були випадковими.
Небо іноді падало, спершись хмарками на голови,
Опустивши в природу - для світу ми стали долішні.
У вечірнє багатоголосся пірнав з головою,
Не виходячи потім з локацій сільської нірвани.
Коли тихо торкнешся її, то постав запитання:
Ким ми стали, що часто дрімаємо, дивлячись вгору?
x.vii.mmxvii
(фото - моє)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843416
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.07.2019
автор: Systematic Age