Горять вуста забутими цілунками
І стан дівочий бабці до лиця.
Встає одна туманними світанками,
Хоч їй ще стати можна до вінця.
Легка хода, якась не по-жіночому,
Та тополина в полі, що одна.
Нікуди не ходила з дому отчого,
Висока в неї за любов ціна.
Вона вже знає смак тої отрути,
Давно її розплетена коса.
Часами в ліжку прагне ще почути
Слова, які ніхто їй не казав.
Росте онучка – сцена й фортепяно,
Бабця – це захист внучки від біди.
Вона її… Красива і слухняна…
Єдина втіха раз і назавжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843396
Рубрика: Присвячення
дата надходження 29.07.2019
автор: Віталій Назарук