Отак літа спливають парубочі.
Рокам дівочим втрачено вже лік.
А все ніяк впритул колоди в оці
не видко, хоч і в ній – усі жалі.
Хоча у ній і біди всі, й турботи.
Та в кожного стирчить – по кругляку.
Як не силкуйсь – ні пластика, ні ботекс
від світу не сховають суть глевку.
З вовками – пів біди. А ти по-вовчи
з гієнами завий, чи в зграї псів.
Аби твоя колода в лівім оці
на весну не дала новий посів.
Та марно все. Під заспіви дівочі,
завруниться і вродить пишний цвіт,
у доску вже своя, – колода в оці,
собою заступивши цілий світ.
І ось усі живуть, не так, як треба.
І все не так. І простір не такий.
Колода в оці – це життєве кредо.
З очниці вже не видлубати кий!..
Колодами в очах, немов мечами,
схрестився люд. В тім, певно, є свій смак,
щоб ми одне на одного мичали,
щоб знову не родив сім років мак.
Хоч, врешті, кожен сам собі – володар.
І кожен сам собі – заклятий кат.
Та в оці не мовчатиме колода.
Бо все – не те, одна вона – така.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842769
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.07.2019
автор: Олександр Обрій