[i]Анатолю Вялюгіну[/i]
I
Гучні громи збудилися з дрімоти,
І чайкою співає лозина,
Зомлівши від недавньої спекоти,
Димиться переліжна борозна.
Холодні гнізда ще, порожні соти,
А вже від слів умить стає хмільна
І ні про що не думає весна –
Дочка палкої ласки і турботи.
Заглянь їй в очі – не побачиш дна.
Далеко десь задуха і гризоти.
Гуляє дівчина, бо ще одна...
Стає важка колоссям цілина.
В гнізді сидить пухнастик жовторотий.
І клопоти від ранку й дотемна.
II
З далекого гарячого повіту,
Покинувши ржавіти гострий плуг,
Прийшло розхристане, спітніле літо –
Від коників глухим зробився луг.
Планета теплим маревом сповита.
Густий пах кмину забиває дух.
Хмаринки де, і де з кульбаби пух?
І просинь просить широчінь відкриту.
Від потерті колючих завірюх
Углиб дорога в'їжджена прогріта.
І щирий літній день, неначе друг.
І жар очей весняних не потух,
Немов вогонь зірок далеких Світу.
Підліток над стіжками робить круг.
III
У Біловежжі – лосі, в'язь у Щарі.
З лісного джерела вогню ковток.
Розважливої мрії буйні чари
І стриманості перший холодок.
Зринає яструб думки, мов примара,
Над пліснявою сонною заток.
Вплітає осінь жовтизни уток
І звичаєм своїм згущає хмари.
Розплутать хоче блискавок моток
Ніч горобина. Горобин стожари.
В копитцях в лузі, наче скло, льодок.
Стерня сивіє. Тік сховавсь у змрок.
Згубив табун птахів пір'ї́нок пару.
Рунь спрагло тягне соки у росток.
IV
Зажмурилась віконниця світлиці.
В перинах тиші лагідне спання.
Посинівши від холоду, синиця
Ніяк не може дочекатись дня.
Ріці, як рибаку старому, сниться
Прицмок сома, лина слизька броня.
З-під дуба-відуна старого пня,
Пробилось джерело стрімке криниці.
Ґвалтує на відлигу вороння
З ялини, що стоїть немов дзвіниця.
Сідлає схід гарячого коня,
Все вище сонце зводиться щодня.
А смуги реактивні, наче криця,
Зорали чисте небо навмання.
Рыгор Барадулін
Год
[i]Анатолю Вялюгіну[/i]
I
Заспаныя прачнуліся грымоты —
І кнігаўкай спявае лазіна,
Самлелая ад леташняй спякоты,
Абложная дыміцца баразна.
Шчэ гнёзды стылыя, пустыя соты,
А ўжо ад слоў хмялее да відна
І ні пра што не думае вясна —
Дачка гарачай ласкі і пяшчоты.
У вочы зазірні — не ўбачыш дна.
Далёка недзе прыпар i турботы.
Гуляе дзеўчына, пакуль адна...
Цяжарнее калоссем цаліна.
З гнязда глядзіць пухнацік жаўтароты
Клапоты ад цямна і да цямна.
IІ
З далёкага цяплыньскага павета,
Пакінуўшы ржавець з'араны плуг,
Спатнелае, расхрыстанае лета
Прыйшло — i луг ад конікаў аглух.
Смугою ахінулася планета.
Займае дых гарачы кменны дух.
Дзе воблачка, дзе дзьмухаўцовы пух?
I просінь просіць шырыні ў прасвета.
Ад завірух калючых пацярух
Наскрозь дарога ўезджаная ўгрэта.
Шчырэе летні дзень адзін за двух.
Пал воч вясновых чыстых не патух,
Нібы агонь далёкіх зор Сусвета.
Падлетак над стагамі робіць круг.
ІІІ
У Белавежы — лосьна, язьна ў Шчарі
З лясной крыніцы агнявы глыток.
Узважлівая яснасць дзёрзкай мары
І стрыманасці першы халадок.
Сігае ястраб думкі праз гушчары
Над зброснелаю зацішшу заток.
Перакідае восень жоўты ўток
I, па традыцыі, згушчае хмары.
Разблытаць хоча бліскавіц маток
Рабінавая ноч. Рабін стажары.
Лядком на лузе шкліцца капыток.
Сівее ржэўе. Звонка стыне ток.
Пяро раняе вырай на абшары.
Рунь прагавіта цягне зябкі сок.
ІV
Зажмурылася смачна аканіца.
Спіць на пярынах белых цішыня.
Ад сіверу ссінелая сініца
Ніяк не можа дачакацца дня.
Рацэ, як рыбаку старому, сніцца
Прыцмок саміны, стылы лёд ліня.
У дуба-ведуна з-пад караня
Прабілася бруістая крыніца.
Ляціць адліжны каркат варання
З яліны, што стаіць, нібы званіца.
Сядлае ўсход гарачага каня,
Штораз вышэе ў сонца вышыня.
I першапутак неба рэжа ніца
Палосак рэактыўных палазня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842685
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 21.07.2019
автор: Валерій Яковчук