Від долі не втечеш / проза /

        Ранкове  сонце  пробудило  село…    Легкий  туман  припадав  до  долини…    Верхівки  Карпатських  гір  окутані  сірими  і  білими  хмарами.    Поміж  них
 пробивалися  яскраві  сонячні  промені,  торкалися  гілок  величних    сосен  і  верхівок  пишних    ялин  і  смерек.  
   Декілька    хатин,      в  селі  розкидані    на  великій  відстані  одна  від  одної.  З  нього  здалеку  виднілася  річка  Бистриця.  Гірська    річка    ревіла,    пінилася,    з  гулом  виривалася  на  волю    та  досягши  долини,    широко  розтікалася    і  майже  в  спокої,    рябила  і  виблискувала  на  сонці.  До  неї  здається  рукою  подати  та,    як  почнеш  йти  ,  то  вже  й  не  так  близько.  Від  води  віяло  прохолодою,  здаля  річка  сріблилася,  манила  до  себе.  Як  з`явиться    бажання  потрапити  в  гори,  подивитися  на  їх  красу,  як  намагатимешся    побачити    все  і  відразу,  аж  голова  закрутиться.  Присядеш  на  гірську  брилу,  приспустиш  ноги,  а  вони  выд  втоми,  аж  гудуть..    
       Назар  і  Богдан  -    хлопці  загартовані,  виросли  тут,  часто  приходили  до  річки  скупатися.  Інколи,  як  гарний  настрій,    любили  податися  в  гори,  послухати  течію  річки,    надихатися  гірським    повітрям.    Особливо    влітку,  ще  й  полазити  по  крислатих  обривах,    нарвати    квітучих  едельвейсів.  Ці    рослини    любила  мама  і  менша  сестра  Даринка,  якій  виповнилося  шість  років.
             Дерев`яний  будинок  потопав  між    старих,  пишних  смерек.  Біля  нього  в    траві  копошилися    кури,    щось  знаходячи  в  ній,  раз  –  у    –  раз  видзьобували..    Соломія,  світлоока  жінка,  з  заплетеною  товстою  білявою    косою,  вийшла  з  будинку.    В  руках  тримала    глиняну  миска  з  пшеницею,    співучим  голосом    зазивала  курей,
 -Тю,тю-тю…    Тю,  тю-тю…  Мої  хороші…  Давайте  снідайте,  підгодую  вас    трішки,-  ,    усміхнувшись,    окинула  поглядом    обійстя,  продовжила,  -    А  ви  будьте  вдячні  і  нам    знесіть  яєчка….
І  від  цих  же  слів  відчувала    радість  і  знову  всміхалася…
   Раптово,з  хати    відчинилося  вікно,    вмить  звідти  вискочив    Богдан,  
-О,!  Доброго  ранку,  мамо!  Я  теж  снідати  хочу!
 Ніжний  погляд  на  сина  й    весело,
 -Синку!  Ранній  птах  мій!  Вже  минуло  п`ятнадцять  років,  а  ти,    ще    у    вікна  скачеш,  як    козеня  мале…  
Хлопець    одним  рухом  руки  прибрав  біляве  волосся,  що  щойно    впало  на  очі  ,  підморгнув  одним  оком,  
 -Мамо,  розбудіть  Назара,  нехай    ми    зранку    в  річці  викупаємося,  ви  ж  знаєте,  він    спатиме  до  дванадцятої  години.  
Соломія    наче  збиралася  з  думками,  кивнула  рукою,
 -Ну  -  ну,  підете  до  річки,  а    потім  пів  дня  на  вас  чекати…    Краще  сходи  в  сарай,  подивися  чи    кури    яйця  знесли.  На  сніданок  посмажимо  яйця  з  помідорами….
         Назар  –  темно  русявий,    всього  на  рік  старший  за  брата.  В  родині  всі  говорили,  що    дуже  схожий  на  діда.  Дід  жив  в  іншому  селі,    на  околиці,    прямо  біля  підніжжя  гір.  Добиратися    туди  нелегко  та  й  далеченько.    Від  села  до  села  широка    кам`яниста  стежка,  яка    вилася,  то  по  рівнині,  то  по  пагорбах,  потопала    між  дерев  й  високих  густих  трав.  Від  ранньої  весни,  до  пізньої  осені  хлопці      їздили  до  діда  на  мотоциклі,  який  купив  батько  в  Надвірному,  за  кошти,  що  заробив  в  Польщі.
   Назар  закінчував  дев`ятий  клас,    це  права  рука  для  Соломії,  адже  чоловік  весь  час  на  заробітках.    Хлопець      веселий,  працьовитий,  але    занадто  впертий.    Часто  не  сказавши    нікому  й  слова,  сяде  на  мотоцикл  і  десь  зникне  на  зо  дві  години,  а  повернеться,  впаде  на  траву,  розставивши  руки  й  ноги  в  сторони,  з  усмішкою  скаже,
 -Оце  накатався…  Благодать…
А  тут  вже  й  Богдан  поруч,  скрививши  носа  та  все  ж  з  добрим  поглядом  до  брата,
 -  А  мене  чого  не  взяв?  Ми  б  по  черзі    за  кермом  були…
Назар  дивився  в  небо,
 -Ще  накатаєшся,  можливо  поїду  десь  вчитися,  тобі  залишиться.  Сам  будеш  вганяти,  скільки  захочеш.    Тільки    Даринку  не  бери,    як  з  нею,  то  краще  до  діда  пішки  добиратися,  я  тобі  її  не  довірю.  Ти  не  такий  сильний  в  руках,  ще    кермо  не  втримаєш…
І  так  було  часто  та  завадити  цьому  ніхто  й  не  на  намагався.  Знали,  що  сперечатися,  це  тільки  даремно  втратити  час.  
Богдан  мовчкуватий,    як  щось  не  сподобається,  відразу  рум`яніють    щоки  і  наче  соромлячись,    опускає  погляд  блакитних  очей  вниз.  Знав,  що  краще  не  заперечувати,  бо  лише    один  погляд  мами,  значив,  що  треба  змовчати.  Соломія,  трохи  й  дивувалася  сином,  але  пригадує    себе  в  молоді  роки,    в  сім`ї    не    виділялася,  була  врівноваженою,    більш-  менш  спокійною  дівчиною.  
     В  хаті  пахло  смаженими  яйцями  і  помідорами…  Всі  четверо,  снідали    в  кімнаті,  за  невеличким  столом.  Даринка  позирала  на  Соломію,  теплим,    благаючим    поглядом.    Доїдаючи    окраєць    хліба,
 -Мамо,  а  можна    я    з  хлопцями  піду  до  річки?  Вже  тепліше,  гадаю  і  вода  нагрілася.
Соломія  позирнувши  на    хлопців,  посміхнулася,
 -Ні  -  ні    Даринко!  Он  тісто  готове,  напечу  пиріжків  з  капустою,  з  сиром,  хлопці  до  дідуся  поїдуть.  Вже  більше    тижня  не  були,  треба  дізнатися,  як  він  там,  можливо  треба    щось  допомогти.  Тож,    краще    донечко,  давай,  будемо    з  тобою  пиріжки  ліпити….
І  відразу  серйозніше  до  хлопців,
 -Ви  ж  в    дров  принесіть  ще,    я  ж  вже  піч  розпалила.  І  нагадайте  мені,  щоб  в  кошик  не  забула    яйця  покласти.
       Через  дві  години,  по  кам`янистій  стежці,  хлопці  мотоциклом    їхали      до  діда  в  село.  Гул  розносився  по  долині  й  ховався  десь  далеко,  між  горами…  Яскраве  сонце  світило  підобідньою  погожістю,    добре  пригрівало,  не  дивлячись  на  те,  що  час  від  часу    зривався    вітер.  
     Старенький,    не  високого  зросту,  сухенький  дідусь  здалеку    почув  гул  мотоцикла,  біля    дубової  криниці,    з  сяючими  очима  зустрічав  онуків.  Веселі  погляди,    вітання,  обійми,  потискання  рук….    Дідусь  усміхаючись,  з  голови  до  ніг  оглядав  хлопців,
 -Соколята!    Молодці,  я  відчував,  що  приїдете.  Сумував  за  вами,  розповідайте,  як  ви  там,  що  нового?
     На  обійсті,  за  маленьким    дерев`яним  столиком  пили  пахучий  чай  з  гірських  трав,  слухали  настанови  діда.  На  згоду  кивали  головами,  в  прикуску  до  чаю  прицмокували  мед.  Не  гаючи  часу,  по  черзі  рубали  дрова,  які    дід  наносив  з  лісу.    І  тут  же  швидко  складали    під  стіну  хати.    Старий  сидів  на  стільчику,  любувався    онуками,  кліпав  очима,  часто  всміхаючись,    тихо    повторював,  
-    От  моторні,  от  моторні,  що  значить  молодість….
   Швидко  пролетів  час…    Старенький    задирав  голову  догори,  ледь  примруживши  очі,  хитав  головою.  Помітив  чорну  хмару,  яка  виринала  із-за  гір,    не  поспішаючи    насувалася  на  сонце,
 -Хлопці,  гайда  покидайте,!  Бачите,  он    хмара  закриває  сонце.  
 Три  рази  перехрестився,  щось  бурмотів  про  себе,  а    потім  знову  звернувся  до  хлопців,
 -Збирайтеся!  Думаю    до  дощу    встигнете  додому    повернутися.    Дякую  хлопці,  соколята  мої…  О,  ледь  не  забув,  зараз.
Старий  поспішив  до  хати,  за  мить  виніс  букет  -    це  були  едельвейси  (шовкова  косиця).
 -Оце  рослини  щастя  і  любові,  передайте  мамі  і  Даринці.  Хай  потішаться,  це  ж    я  по  дрова  вчора    ходив,  при  обриві  натрапив.  Не  завжди  знайдеш  цю  рослину,  це  рідкість,  краса!  
Хлопці  обережно  приховали  рослину  в  газету  і  прикріпили  до  рюкзака  Богдану.
 -Отак  буде  добре,  безпечніше,-  клопотався  дід,      тихо  повторюючи  кілька  раз  про  себе,    а  потім  голосно,
 -Так  не  притиснеш  за  плечима!  Молодці,  їдьте  з  Богом…
Перехрестивши    онуків  на  мотоциклі,  старий  поглядав  на  хмару,  знову    хрестився,  щось  бурмотів  собі  під  ніс.
   Проїхавши  з  кілометр,    хлопці  помітили,  що  мотоцикл  не  знижує  швидкість.  Назар  відразу  заглушив  двигун  й  вони  не  поспішаючи  з`їхали  з  пагорба.    Назар,  як  майстер  такого  діла,    вирішив  подивитися  до  перемикача  швидкості.  Богдан,  знаючи  характер  брата,  відійшов  від  нього,      під    крислатим  ясенем  приліг  на  траву.  Він  просто  спостерігав,  як  брат    раз  -  по    раз  заклопотано  заводив  мотоцикл,  той  іржав  мов  кінь  і  заглухав.  Від  того  ржання,  аж  гуділо  у  вухах,  розліталося  навкруги  і  топилося  далеко  в  горах.
На  якусь  мить  привернув    увагу  дитячий  сміх  і  жіночі  голоси,  що  лунали  позаду  них.  Прислухаючись,  почули  іншу  мову,  здивовано,  вирячивши  очі,    дивилися  один  на  одного.  З  цікавістю  спостерігали,    як    з  пагорба    спускалися  дві    смугляві  жінки  і  такі  ж  діти,  від  малого  до  старшого  віку.  Старий,  подертий  одяг  на    менших  дітях,  здивував  хлопців,  Богдан,  стиснувши  губи,  відразу  встав  й  підійшов  до  брата,
 -Це  що  замова?  Звідки  вони?    Це    не  з  наших…
Йому  здалося,  що  говорив  тихо  та  жінка,  років  п`ятидесяти,  голосно  сказала,
 -Так,  саме  так,  білявий,  ми  не  з  ваших,  як  ти  сказав.  Йдемо  в  Надвірне  та  нас  не  бійтеся,  ми  ж  не  кусаємося.
Всі  засміялися….    Їх  чоловік  п`ятнадцять,  окинувши  оком  всіх  -    зробив  виводи  Назар,  
 -А  чого  боятися…  У  кожного  своя  дорога,  місця  на  стежці  всім  досить,  розминемося.
І  до  брата,
 -Сідай,  треба  поспішати,  бо  точно    змокнемо  під  дощем,  їхати  буде  небезпечно,  слизько  по  камінцях…
Друга  жінка,  молодша  на  вигляд,    з  розпущеним  чорним  волоссям,  тримала  на  руках    маленьку  дівчинку,  прискіпливо  дивилася  на  Назара.  Її  чорні  очі  немов  вп`ялися  в  нього,    хлопець    відчув    слабкість,  за  мить  все  тіло    охопив  жар.  Вона  раптово    засміялася,      привернула    до  себе      увагу,  всі    з  усмішкою  дивилися  на  неї.  Вона  ж    сильно    хитнула  головою  й  одночасно  кивнула  рукою  до  хлопців,  чорне  волосся    прикрило  обличчя,    
 -А  ти!    Ти,  за  кермом!  Сьогодні  можеш  поспішати,  все  буде  добре!  Ти  красень  хлопець,    ще  й  доволі  сміливий!  Але  доля…  Проти  неї  не  підеш…  Та  все  ж    запам`ятай,  не  давай  згоди  йти  до  війська,  бо  станеться    біда…..
 На  мить    мов  вихор  здійнявся,  все  навкруги  сильно  зашелестіло.  Здалося  ті  слова  почули  дерева  й  трави,  їх  луною  понесло  далеко,  загубилися    поміж  високих  гір.
 У  Богдана  приголомшений  вигляд,    навіть  трохи  зляканий.  Звернувши  увагу  на  дерева,    збліднів,  від  шелесту  листя  й  від    тих  слів  стало  моторошно.  Сидячи  на  задньому  сидінні,  притулився  до  спини    брата,  тихо,  ледь  тремтячим  голосом  сказав,
 -Ну  поїхали…  Давай  на  середній  швидкості,  краще  не  поспішати.
Назар  намагався  тримати  себе  в  руках,  щоб  часом  не  послати  цю  жінку  кудись  подалі.    Але  дивлячись  на  дітей,  у  відповідь  зніяковіло,  трохи  здивовано  усміхнувся,  але  весело  крикнув,
 -  Дякую  за  пораду….
Вітер  навіював  вологу…  Велика  хмара  лякала,  всю  дорогу  їх    переслідувала.  Здавалось  схожа  на  грізного  дракона,  але    загубила    лише  декілька  великих  теплих    краплин  й  поплила  над  горами  до  заходу  сонця.    
     -Аж    ввечері,  коли  вкладалися  спати,  Богдан  обіпершись    на  подушку  запитав  брата,
 -Ти  зрозумів,  що  тобі  сказала  та    жінка?
Назар    усміхаючись,  мов  пригадав  дитинство….  Підхопив    маленьку  подушку,  кілька  раз  вдарив  по  ній  і    нею  вцілив  в  брата.
 -Не  бери  дурні  в  голову!  Знайшов  кому  вірити!  Якась  циганка…  Не  сміши  заради  Бога….
Богдан    впіймав  подушку    й  відразу,  відкинувши  її  назад,    ліг  на  спину.  Посерйознішав,  задумливо  дивився    на  стелю.  На  якусь  мить  запала  тиша.  А  потім  наче  щось  пригадав,
-  Та    вона    не  схожа  на  циганку,  напевно  гуцулка,  а  можливо  і  мадярка…  А  які    очі!  Помітив?  Як  вогонь  в  них  горить,  бачив?  Той    її  погляд,  в  мене  тоді,  аж  по  тілі  сироти  виступили…
-    Бачив!  Можливо  думала  гроші  маємо,  що  так  дивилася…  Може    вона  гіпнозом  володіє,  хто  знає,  які  в  неї    були  наміри.  Ти  хоч  батькам    та  Даринці  нічого  не  розповідай.  Уявляєш,  яка  паніка  розпочнеться!    До  армії    далеко,  можливо  десь  поїду,  буду  навчатися.  Гадаю  там  й  без  мене  можуть  обійтися.  Он  дідусь  каже  стати  воїном  гідна  справа  та  не  при    радянській  владі.  Бачиш,  до  цієї  пори  вважає,  що  ми  в  окупації,    -    не  поспішаючи,  наче  зважуючи  кожне  слово,  говорив  Назар.
У  відповідь  Богдан  тихо    хіхікнув,
 -Та    хіба  старій  людині,  щось  доведеш.    А  сперечатися  не  варто.  Я  ось…  подумав,  треба  було  мені  про  себе  запитати.  Звичайно  страшно  подумати,  що  за  біда  на  тебе    може  чекати?  Але  все  ж    мені  здалося,  що  вона  точно  щось  знає.  Хай  би  сказала  мені,  яка  моя  доля.  Чи  я  поїду  вчитися  у  Львів,  де  житиму?
Назар  в  ліжку  ховав  голову  під    простирадло,
 -Ото  вже  заїдливий  електрик,  спи!    Поїдеш,  будеш  навчатися,  як  так  дуже  хочеш.  Гадаю,    в  нас  все    буде  добре,  не  журися!  
 Богдан  довго  не  міг  заснути,  все  перед    очима  та  жінка  й  думка  –  такі  очі!  Вона    таки  точно,  щось  знає…
Час  летів…    Назар,  закінчивши  школу,  залишився  в  селі,  так  вирішив  батько.  Він  весь  час    на  заробітках  за  кордоном,  а  хто    ж  допоможе  матері  по  господарству,  як  не  старший  син.    Хлопець    й  не  дуже  журився,  мав  славну  дівчину  Марічку  з  іншого  села.  Планував,    згодом  одружиться  і  побудує  будинок  в  цьому  ж  селі,  неподалік  від  батьків.  Робота  подобалася,  напередодні    закінчивши    курси  водіїв,    працював  водієм  продуктового  автомобіля  в      Надвірній.    
     А  Богдан  після  школи  поступив  вчитися    у    Львівський    технікум    залізничного    транспорту.  Задоволений  життям,  радів,що    мрія  збулася,  мав  надію,  що  житиме  в  містечку,  маючи  гарну  роботу.  Хоча  частенько  тягнуло  в  село,  до  родини,  до  річки  і  до  велетенських  Карпатських  гір.    Пригадував  стежку,  що  вела  в  село  до  дідуся,  на  ній  ту  чорнооку  жінку,  чомусь    її  погляд  запав  в  душу.  Цікаво,  чи  вгадала  б  вона  мою  мрію  і  чому  не  запитав?  І  чому  тоді  з  Назаром  так  швидко  поїхали,  чи    злякалися?  Тепер  ті  події,    він  згадував  з  усмішкою  на  обличчі.
   Життя  текло  рікою…  У  кожного  своя  доля.    Богдан  закінчував  технікум,  чекав  на  призначення,  де  буде  працювати  по  направленню.  Практику  проходив  далеко,    на  Харківщині,  на  одній  із  електростанцій.  Саме  там  виконували  електрифікацію  залізниці.  Білявий,  славний    хлопець  не  нудьгував,  познайомився    з  місцевою  дівчиною.  Після  закінчення  навчання  мав    бажання    повернутися    туди.  Адже  там  відразу  давали  квартири,  в  одноповерхових  будинках.  Неподалік  від  роботи,  в    невеличкому    селищі    міського  типу.
 Одного  весняного    вечора  Назар  приїхав  додому    автомобілем,    на  якому  працював.  Почувши  гул,    Соломія  просльозилася,  поспішила  назустріч  сину.  Опустивши  голову,    правою  рукою,  похапцем,  з  обличчя  струшувала    непрохані  сльози.  Він  здивовано  запитав,
 -Щось  трапилося,    мамо,    ви  плачете,  чи  що?
Кивнула  рукою,
 -Та  це  так,  мабуть  знервувалася  трохи,    там  на  столі  для  тебе  повістка  з  Військкомату.
Назар  зайшов  до  хати….  На  дивані  біля  телевізора  сиділа  сестра,  побачивши  брата,  зірвалася  з  місця,
   -Тобі  повістка      з  Військкомату….  Ото  біс  їм    в  ребро,    придумали  таке,  заберуть  у  військо.  Мама  плаче,  не  знає,  чи  тата  визивати  додому,  чи  послати  його  у  Військкомат?  А  може  вже  треба  Богданчику  телеграму  давати,  щоб  приїхав  на  проводи…
Назар,    знервовано,  рукою  поправив  чуприну,  кивнув  до  неї,
 -Та  помовчи,  розщебеталася,    мов  пташка,  аж  за  вухами  лящить.
Позаду,  з  опущеними  плечима,    тримаючи  руку  біля  щоки,  вже  стояла  мама,
 -Ну    от,  дочекалися….
   Ледь  світало….    Назар  їхав  в  Надвірну…      Треба  було  десь  поїхати  на  заробітки,  чи,що?    Тож  наче  батько  там  домовився,  адже  два  роки  не  чіпали..  Можливо  б  і  тепер  без  мене  обійшлися.    Літали  думки,  то  за  родину,  то  за  Марічку,  ото  буде  сліз.  Швидко,    розвізши  товар  по  крамницях,  в  назначену  годину  був    у  Військкоматі.    Йому  дали  два  дні  на  збори.  Мав  бути  в  Надвірній  біля  автобуса    о  восьмій  ранку,  відразу  ж    всіх  призовників  мали  відправити  до    Іванно  -  Франківська.    Не  гаючи  часу,  владнав  всі  справи  на  роботі    і    на  пошті  відправив  телеграми  батькові  та  брату.
     За  вікном  зоряна  ніч….  Чи,  спав  Назар,  чи  не  спав,  чув,  як  плакала  мама,  як    батько  ходив  по  кімнаті  і  пахло  димом.  І  чого    нервувати-    думав  -  все  добре,  піду,  відслужу,  тож  повернуся,  війни  ж  немає.  Одне  болить,  вчора  Марічка  весь  вечір  проплакала,  збирається  поїхати    в  Надвірну,  аж  смішно,  що  я  дитина?  Що  вдієш  треба,  значить  треба  -  вертячись  з  боку  на  бік,  умовляв  себе.
   Проснувся  хлопець  від  гучних  розмов  батьків,  клопоталися  про  гостей,  що  мали  сьогодні  зібратися  під  вечір.    В  ліжку  лежав,  як  побитий,  мабуть  не  виспався.  Мимовільно  сіпалися  повіки  і  повільно  прикрили  очі.  Чи,  то  був  сон,  чи  ведіння,  проснувшись,  пригадав    зоряне  небо,  місяць  уповні,  здалеку    було    чути  чийсь  сміх.  Зненацька  насувалася  здоровецька    темна  тінь,  яка  покрила  все  –  все,  аж  моторошно  стало…
До  кімнати  зайшла  мати,
 -Бачу,  вже  не  спиш,  часто  кліпаєш  очима…  Підіймайся,    багато  справ  є,  люди  ж  прийдуть.  За  дідусем    обов`язково  поїдеш,привезеш  його,    ми  ж  з  батьком  не  хотіли  йому  наперед  говорити,  навіщо  травмувати  старенького.  І  вже    скоро  Богдан  має  приїхати…
Назар  потягувався  в  ліжку,  ледь  хриплим  голосом  запитав,
 -То,  що  мені  чекати  на  Богдана,  чи  самому  їхати?
Мати    рукою  торкнулася  чуприни  сина,
 -Охо  -  хо  –  хо…  Обстрижуть  твою  красу…  Та  ні  синку,    він  з  дороги  і  не  знати  в  який  час  добереться,  це  ж  з  Франківська  автобусом,  який  там  розклад,  хто  знає…
   Богдан  отримавши  телеграму,  відразу  пригадав  жінку  з  темними,  вогняними  очима.    Хоч  пройшло  стільки  років  та  ті    очі  і  слова    жінки  закарбувалися  в  мозку,    мабуть  все  життя    буде  пам`ятати.    Йому  здавалося,  що  та  жінка  не  проста,  а  щось  таки  за  інших  знає,  хоча  Назар  все  це  сприйняв  за  жарт.  Гризли  думки,  чи  він  забув?    Тож  казала  не  йти  в  військо.  Невже  забув.  В  потязі  навіть  не  спав,  від  хвилювання  холодний  піт  вкривав  чоло.  В    проході  купейного  вагона  весь  час  вдивлявся  у  вікно,  намагався  відволіктися  від  думок.  Як  завадити?  Чи  сказати  батькам?  О  ні,  тоді  буде  істерика…  
     За  метушнею  біля  автобуса,  Богдан  нарешті  звільнився  від  в`їдливих  думок,  які  переслідували  його  після  отримання  телеграми.    Ледь  всміхнувшись,  присів  на  сидіння  біля  молодої  дівчини.    Славна  білявка,  років  двадцяти  хоч  і  всміхалася  до  нього  та  відразу  дістала  з  сумки  книгу,  занурилася  в  неї.  Можливо  іншого  разу  хлопець  і  наважився  б  її  зачепити,  щоб  поговорити  та    зараз  панував  не  той  настрій.
   Яскраве  сонце  світило  в  обличчя….  Назар  сидів  за  кермом  мотоцикла,  легенький  вітерець  підбадьорював    його.  Вкотре  подивився  в  небо,  а  ні  хмаринки.  Намагався  перекричати  гул  двигуна  мотоцикла,  голосно  сказав,
 -Агов  ви  де  всі!  Я  готовий  їхати.
З  хати  вийшла  мати,  слідом  за  нею  йшов  батько.  Мати  закинула  рушник  на  плече,  під  хустинкою  поправила  волосся.    
 -Мабуть  їдь  синку.    Бачиш  Богдана,  ще  немає,  а  вже    дванадцята    година  минула.  Поки  туди  доїдеш,  час  не  стоїть  на  місці,  збереш  дідуся  та  й  повертайтеся.  Та  довго  не    баріться,  краще    раніше  повернутися,  щоб  ми  не  хвилювалися.  
Назар  на  голову    натягнув  шолом,  поправивши    захисні  окуляри,  тихо  рушив  з  місця.  Соломія  вслід  перехрестила,
-З  Богом  ,  синочку…
Аж  тут    де  й  взялися    непрохані  сльози,  вона  кліпала  очима,  вони  одна  за  іншою  стікали  по  щоках.  Чоловік  ніжно  обійняв  її,
 -Ну  чого  ти  серце  моє,  все  буде  добре!
Назар  їхав  з  гарним  настроєм,  здається  все  добре,  привезу  діда,  а  там    і    Марічка  прийде.  Обіцяла  ж,    має  бути  о  шістнадцятій  годині,  тільки  б  не  плакала,  хочу  бачити  її  веселою  -    роздумував  хлопець.
   Не  пройшло  і  пів  години,  як  на  обійстя  зайшов  Богдан.  Скільки  думок  передумано  за  цей  час.    Вирішив,  треба  спочатку  з  Назаром  поговорити,  а  потім  вже  сказати  батькам  за  той  випадок,  а  ні,  то  хай  сам  скаже.
 Даринка  саме  вийшла  з  хати,  в  руках  тримала    глечик.  Побачивши  брата,  від  радості,  підскакувала  й  кричала,
 -О!  Приїхав…    Мамо!Тату!  Є  наш  Богданчик!
Легке  хвилювання,  обійми,  поцілунки  ….  І  відразу  запитання,
 -А  Назар  де?  Що  вже  поїхав?
 -Та  ні,-  заперечила  сестра,  крутячи  головою,  продовжила,
 -За  дідусем  поїхав,  ось  недавно.    Ти  був  би  раніше  приїхав,  то  разом  би  поїхали,  вдвох  веселіше,  адже  коляску  до  мотоцикла  тато  давно  прикріпив.
Він  полегшено  перевів  подих  і  до  Даринки,
 -А  ти  так  підросла,  квітнеш,  як  едельвейси,  така  гарненька.  
     В  хаті  метушня,  допіру  на  ходу    перекусили.  Богдан  запропонував  Дарині  пройтися    по  стежці,  зустріти  брата  з  дідусем.  Дівчина  відразу  погодилася,    весело  й  благаючи    звернулася  до  матері,
 -Ну,  мамо,  ми  прогуляємося,  така  гарна  погода.  Без  мене  тут  впораєтеся.    Вже  все  ж  готове,  а  на  стіл  накривати  зарано.  Марічка    обіцяла  прийти  раніше,  тож  допоможе  …
   Попереду  широка  стежка,  вздовж  неї  з  обох  боків  високі  дерева  й  густі  шовковисті  трави  .  Легенький  вітерець  злегка  хилив  їх  донизу,  переливалися  синявою,  мерехтіли  відблиском  золота..
     Богдан    тримав  сестру  за  руку  -    як  в  дитинстві.  Вона    розповідала  про  друзів  в    школі,  про  навчання,  про    закоханих  Назара  і  Марічку.
   Більше  години  пролетіло  швидко.  Богдан    спочатку  уважно  слухав  сестру  та  згодом  дивився  вперед    на  стежку.  Ловив  себе  на  думці,  як    це    поговорити  з  Назаром,  щоб  ніхто  не  помітив,    щоб  уникнути  непорозуміння.  
Раптом  Дарина  зупинилася,    вертіла  в  головою  в  різні  сторони,
 -Слухай  ми  вже  далеченько  зайшли,  може  повернемося,  а  вони  нас  наздоженуть.  А  то  довго  прийдеться  повертатися,  ноги  болітимуть,  ще  ж  ввечері  потанцюємо,  треба  сили  зберігати.
 -Ну  ти,  що  за  цей  час,  що  мене  не  було,  така  ледачкувата  стала.  Що  пішки  до  дідуся  вже  не  ходиш?  Давай,  ще  трохи  пройдемося,  до  підйому.  Бо  там  і  справді  далі  буде    важко  йти.
Дарина  наспівувала  під  ніс  якусь    пісню,  а  потім  донього,
-Знаєш,    у  нас  в  школі  конкурс    пісні  буде  і  я  теж  співатиму.
Хлопець    своєю  рукою    розгойдав  її  руку,
-  Ну  і  яку?  Давай,покажи  свій  талант,  тільки  трохи    голосніше…
 Вона  забрала  руку  і  розставивши  дві  руки,    підняла  їх  догори,
-Ну  ось  цю,  нову,  що  ми    вдома  співаємо.  Назар  її  дуже  любить.
 І    круто  повернулася  до  гір,  дивилась  десь  далеко,  очі  світились  радістю,  немов  вона  вперше  бачила  красу  Карпатських  гір,  з  її  уст  линула  пісня,
 =Я  піду  в  далекі  гори,  на  широкі  полонини  …  І  попрошу  вітрів  зворів…*
   Богдан  вже  далі  не  почув    слова  пісні.  Здалеку,  біля  самого  підйому  побачив  перевернутий  мотоцикл…      Струм  пронизав  все  тіло,  невже  не  встиг?    Немов  навіжений  зирив  навкруги,  очима  шукав  брата.
Дарина  співала,  її  голос  линув  далеко  в  гори...    А  подалі,  пообіч,    в  густій  траві,    Богдан    стояв  на  колінах  перед      мертвим  братом.  Нестримний  спалах  болю  й  гніву….    Хлинули  сльози,  нестримно    стікали  по  щоках…  О,  що  ж  ти  наробив  мій  брате  -  сизокрилий  птах!    В  голові,  як  дим  і  гул,    і  ті  слова    –  «  Від  долі  не  втечеш».  Й  про  себе  тихо,    -  »    А  я  ж  казав  тобі  братику    -  та  жінка  щось  знає…».

                                                                                 *Слова  пісні  Володимира  Івасюка
                                                                                   «Я  піду  в  далекі  гори».
                                                                                   Висвітлені    події  в  прозі-
                                                                                 відбувалися  в  1965-  1970  р.      

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840937
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2019
автор: Ніна Незламна