Я, наче трава зелена,
що тільки-но проросла.
Ще соки нуртують з мене,
і піняться у слова.
Ще небо вспіває зранку
мені зазирнути вглиб,
де віра обходить ланку
від заздрості й ворожби.
Де ще так багато світла,
аж плюскає нагору
до ока жаскому світу,
що втягує душі в гру.
Таку неприродно чорну,
таку невідкупно злу,
аж схлипують отчі жорна,
пірнаючи у золу.
Змагаючи не вчепити
надію тупим серпом,
аби не лишилось бите
в розбитому темним тлом.
Та, благо, є сонця промінь -
за мить обтинає грім.
І сиплеться на долоні
лиш світло, нічого крім,
що може врости у мене
й розхлюпатись на слова -
трава, лиш трава зелена,
зелена моя трава.
26.06.2019 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840366
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.06.2019
автор: Леся Геник