Меланхолія

[i]Милий,
вже  казала,  що  я  —  меланхолійний  сангвінік?  Зараз  у  мене  якраз  період  меланхолійного  самознищення:  це  коли  думки  закльовують,  паплюжать    мозок  настільки,  що  голова  перетворюється  на  величезний  ядерний  реактор,  який  може  вибухнути  моментально  і  вбити  тебе,  твою  оболонку,  твою  душу  в  один  короткий  хрускіт  пальця.  І  ти  нічого  не  можеш  з  цим  зробити,  просто  безсилий  контролювати  себе  будь-як.
Ненавиджу  бути  такою.  Доводиться  переживати  таке  щороку.  Терпіти  злість,  роздратованість,  жалюгідність  самої  себе.  Це  стан  втомленості  від  усього,  стан,  коли  хочеться  просто  не  жити,  не  існувати,  не  відчувати.  Мати  б  можливість  все  це  якось  виправити,  але  мені  наче  зв’язали  руки  та  ноги,  і  закинули  в  темний  підвал,  сказавши  на  останок:  “терпи”.  

Це  регресія  .  Це  застій.  І  це  ніяк  не  вино,  що  воно  що  довше  стоїть,  то  краще.  Тут  навпаки  :  що  довше  я  буду  в  такому  стані,  то  важче  мені  буде  повернутися  до  нормального  життя.  Любий,  я  б  хотіла  натягнути  маску  “все  чудово”  і  бути  в  ній,  як  це  робить  більшість  людей.  Прокидатись  з  нею,  знайомитись  в  ній,  засинати  також  з  нею,  і  не  втомлюватися  від  того  анітрохи.  І  при  цьому  не  видавати  себе  й  свого  пригніченого  настрою,  який  так  і  хоче  кинутись  комусь  в  очі.  Я  щиро  не  розумію,  як  так  можна  гарно  вдавати  одне,  коли  на  душі  взагалі  протилежне.  Дядько,  навчіть  мене  так!  Я  не  можу  усміхатися  в  той  час,  коли  всередині  маленька  “Я”  б’є  кулачками  в  ребра  і  кричить  :  ”Випусти  ,  мені  тут  погано,  я  не  хочу  більше  так  жити!”  І  та  маленька  людинка  змушена  сидіти  підібгавши  під  себе  колінця  ,  тихо  скиглити,    —  просто  змушена,  бо  це    —  життя.  У  моменти  такого  відчаю  я  не  можу  радіти,  мені  хочеться  кудись    їхати  неважливо  куди  і  не  думати  про  те,  що  буде  завтра,  не  думати  про  майбутнє,  про  теперішнє,  про  минуле  —  ні  про  що  не  хочеться  думати.  Просто  хочеться  під  час  якогось  нервового  зриву  вийти...  ні,  не  в  поле,  а  на  скелю,  в  яку  б’ють  тисячі  хвиль  в  секунду,  і  волати.  Волати  до  того  моря,  до  того  вітру,  до  пафосних  хвиль,  які  лякають  своєю  могутністю.  А  після  цього  згоріти  дотла  і  знову  народитися  з  попелу,  як  то  робить  Фенікс.  

Вперше  не  хочеться  тебе  поряд.  Чесно.  Мені  було  б  соромно  за  себе  ,  за  свій    убогий  вигляд  перед  тобою.  Я  хочу  залишитись  для  тебе  легкою,  сильною,  незламною,  щасливою.  Хочу,  щоб  запам’ятав  мене  у  платті  кольору  заходу  сонця  ,  мої  босі  ноги,  які  падають  в  обійми  трави,  моє  сухе  русяве  волосся,  що  ніяк  не  може  бути  слухняним,  завжди  розтріпане.    Ось  такою  хочу  бути  для  тебе  —  безтурботною.  

Ти  не  хвилюйся.  Зі  мною  буде  все  добре.  Це  просто  ще  одна  сторінка  життя,  яка  рано  чи  пізно  буде  прочитана,  перегорнута,  забута.    Намагатимусь  не  втрачати  тебе.

З  любов’ю,
Твоя..

[/i]
[i][/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840149
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.06.2019
автор: дівчина з третього поверху