Було яко́сь не так давно:
Сидів собі, дививсь в вікно.
Аж раптом темінь наступила,
Закрила Сонце якась сила,
Світ наче ковдрою хто вкрив,
І в двері стукають. Відкрив.
Та там лиш темінь серед ночі.
- А що, не ждав? – Стоїть, регоче,
І, склавши крила за спиною,
Темрява в хату йде за мною.
- Ну що ж, - кажу, - заходь, сідай,
Чого прийшла, розповідай.
Хіба за мною? Наче рано…
Невже усе отак погано?
- То ти про Смерть, її і жди,
А я при чому тут, скажи!
От саме то́му я й прийшла,
Спитати – звідки стільки зла
У вас до мене, й нелюбові,
Чому вражда чи не до крові?
- За що ж любить тебе, скажи,
Ти ж порождіння Сатани!
- Які ж ви темні і дрімучі,
Ну хто ж вас вигадкам тим учить!
Пішли, я дам тобі науку, -
Бере вона мене за руку,
Й у двір веде, іду без спору.
- Ось, дивись туди, нагору,
Сіяють зорі в вишині,
Та не на небі, а в МЕНІ!
Вони без мене б не сіяли,
Та ви про них би і не знали!
Без Ночі не буває Дня,
Увесь ваш світ малюю Я.
То Я на білім полотні
Малюю ліс у далині,
Малюю контури хатин,
Дороги, поля і хмарин.
Лише тому цей Світ об'ємний,
Бо він - наш твір із Днем взаємний,
Бо в ньому Світло є , і є Темрява,
Така ось, друже, справа…
Й Темрява геть пішла із двору,
З очима повними докору.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839391
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.06.2019
автор: