Колись тi вежi, що минулим снять…

                                                   ********

                                                   [i]  Вже  протягом  кiлькох  столiть  дрiмав  собi  цей  замок
                                           i,  здавалось,  не  збирався  поступатися  часовi,  
                                           намiрюючись  одного  разу  знов  пробудитися  вiд  свого  сну…[/i]

Колись  тi  вежi,  що  минулим  снять,
Буяли  квiтом  пiзнього  бароко,
З  тих  каменiв,  де  спогади  бринять,
Струмився  спiв  вигадливо-високий…

А  що  тепер?  Зостався  тiльки  вiн,
Сумний  тепер  у  зношенiй  перуцi…
Фасад,  вiдбивши  заблукалий  дзвiн,
Мовчить  собi.  А  звуки  ще  зберуться,

Немов  метелики  на  сяйво  свiч,  
Що  зачаїлись  в  срiбних  канделябрах…
А  сон,  не  вiдлетiвши  (дивна  рiч!),
Залишився  спочинути  на  лаврах,

Що  заступили  брами.  Так,  вiн  жде,
Коли  луна  бентежливих  пiдборiв
Торкнеться  зводiв,  де  й  розквiтне,  де
Органним  зойком  з  безлiччю  повторiв

Згорить.  Тоди  крiзь  подих  матiол
У  вiкнах  колихнуться  силуети,  
I  вишукане  плетиво  вiол
Складе  давно  забутi  менуети.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838991
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.06.2019
автор: Олена Квітень