Пишу давно... з часів прадавніх,
Лиш мене мати народила.
Та окрилявся у коханні,
Знаходив сили у безсиллях...
Знаходив шмат якийсь, олівчик
Та десь губив себе у спразі...
Тепер папір, ніби, й не личить -
Бо світ комп'ютерних фантазій,
Бо світ, вважай, стає залежний
Від всіх мереж... або й мережив...
Для мене ж він був надбезмежний,
Коли у сто́зі мрійно ле́жав,
Коли на клаптику паперу
Я власний світ творив та пле́кав...
Лежав... повз мене, взовж по сте́рні
Ходив, мо' й танцював лелека,
Сідало сонце в оксамиті,
Ховались люди, і кульбаби...
Писав думки, в слова одіті,
Але тоді, все ж, десь щезали...
Пишу давно, з часів прадавніх,
Лиш мене мати розповила,
Та окриляюсь лиш в коханні.
То - Світло для душі та тіла...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838990
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.06.2019
автор: Володимир Науменко