Жила бабця в хатині, все одна - одненька… Від жерстянок дах скривлений і вона старенька… Вікна геть перекосились, між склом павутина.А, як здалеку
дивитись, звалиться хатина… За плечима все життя, радість й горе мала, здавалось наче й не жила, на жаль - давно квола стала.
По хаті, аж на колінах, вимиває підлогу… Сама нині, як перст, ні від кого чекати підмогу… В хаті пічка, в міху дрова, давно назбирала, від безсилля трусить руки, ой немічна стала. Та радо себе вмовляла, врожай на горіхи, тож продам і будуть дрова, нема краще втіхи. Промайнуло літо, ранки – молочні тумани. По даху горішки вибивали,як гучні барабани. Ну, як сонце кине промінь піду всі зберу, а по стежці все сонечко, там, вздовж паркану, їх я й розстелю… Такі собі думки мала, у вікно виглядала. Вдягла стару кацавейку, калоші взувала. Освіжила прохолода, злегка усміхнулась,ой, як добре, що сьогодні раненько проснулась…
Геть зблідніла, що ж це нині, по даху чечітка… А на обійсті прим`ята, нахилена квітка… Сиві коси з під хустини падали на очі… Що ж це , Боже так стукало, ото серед ночі? Попід купу сміття - горіхів три штуки, в безнадії очі, опустились руки. Під паркан сусідський буряки прим`яті, ой навіщо ж така біда? Чи то пси прокляті? Задивлялась на горіха, лиш висять шкарлупи, чи білка всі зібрала, не могла збагнути… Бурячки в руках і перехрестилась, якби ж то білка була, а не нечиста сила.
День минув… дощик легенький під вечір пустився…. І на небі поміж хмари місяць зажурився… І бабусі не до втіхи, сон блукав - примара. Де ж горіхи подівались?Думка та - як хмара. Ні, сьогодні не засну,буду чатувати, як же взимку проживу? Буду замерзати?
Уже місяць ясноокий заглянув у віконце,бабця, аж здригнулась швидко, чи то може сонце? Нічка довша стала нині, хай би вже швидше світанок…
Дочекалася його і вийшла на ґанок… Лип, старенька, аж присіла. Щось то біле, як скелет, по обійсті скаче? Та раптово, немов ворон хрипло - хрипло кряче. Ледь - ледь розгледіла, труси і здається майка, щось невідоме таке, пролунала лайка. Мат за матом, вуха в`януть і не боїться гріхів, аж бачить нахилилося і почула стук горіхів. Здивувалась, ледь не впала, погляд до сусідів. Від паркану штахетини на землі валялись. Від побаченого в бабці, до неба руки здійнялись,
-О, Боженько! Чи Грицько, ти? Чи хто ходить, горіхи збирає? Думала, що білка…
Здивувалась, як вгледіла, поруч, геть зламана гілка. І зненацька закричала,
-Ти жадібна худобина! Що ж ти гріхи заробляєш, на онуків і на сина! Дім - палац і дві автівки маєш… Ото вже нещастя, що ж ти стару обкрадаєш?!
І де сила взялась, відро вирвала з руки і тихо сказала,
-А я ж тобі, як малий був, цукерки давала…
З пекучими думками, у сльозах замовкла. Ненажерливість в людини, як у того вовка. Гірко - гірко на душі, груди розпирала злість. Крок за кроком віддалялась, як від чуми якоїсь, в тілі відчувала млість…
Добре горіхи вродили, ой, така ж була радість. Та,чи в змозі протистояти? Коли сусід хам безсоромний та, ще й підлий, має таку жадібність...
Ото біда! І чому так? Не боїться Божого покарання. В чужий город сусід лізе, як ота свиня.
05.10 2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838565
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2019
автор: Ніна Незламна