Ми всі повторюємо щось,
мудрість шукаючи в словах,
що залишають в головах
думки, підслухані в когось,
з яких виловлюємо суть
того, без чого не зуміти
нам у житті все зрозуміти
і до кінця всім осягнуть,
щоб не зробити помилок
в реалізації мети,
яку ми прагнем досягти
із допомогою думок,
які тримаєм в головах
і довіряємо лиш слову,
повторюючись знову й знову
у котрий раз – ну просто жах!
А нам кричать: «Це – плагіат!
Ти вкрав у мене оце слово
і думка твоя вже не нова,
і висловлена невпопад».
І ми не знаєм, що робить
і як нам бути й жити дальші,
аби уникнути тут фальші
і нове щось та й сотворить,
да так, щоб і не повторити
чужих, а чи своїх думок,
які сплелися у клубок,
і – головне щоб не згубити
в пошуках істини щодня
між побуту і суєти,
із складнощів і простоти…
От така, вибачте, х@рня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837356
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.06.2019
автор: Павло Коваленко