Несуть соломИнку життя в безвість хвилі,
Під білою ковдрою хворе дитя…
Скажи мені Боже, чом руки безсилі
Прикрити пластОм має свіжа земля?
До темряви крок, без надії на успіх,
На лічений видих відлічений вдих,
Лиш усмішка щира, мов фото на спомин,
Знов гріє до миті останньої всіх!
Неначе їм жити ще тисячу років,
Радіти травневій веселці весни…
Скажи, хто в майбутнє позбавив їх кроків,
За що така доля дитяча? Скажи…
Скажи, перед ким вони так завинили?
Чом кара небесна карає не тих?
Скажи, небожата черпають де сили,
На зламі душевних, намріяних віх.
Хто гасить тоненькі свічки на світанку,
В безгрішних дітей, забираючи шанс,
На щастя, на радість…Прості слова: Татку,
Коли повернутись я зможу до вас?
Безмежна їх віра…Їм день, як піввіку…
У кожного янгол на ліжку сидить,
Тримає за руку, цілує голівку
І плаче, чекаючи ту саму мить…
Навчитися жити, мабуть, не можливо
І цінності в людства , на жаль, вже не ті,
Нам кожного дня треба вірити в диво,
Як вірять приречені діти малі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837030
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.05.2019
автор: Ярослав Ланьо