Байстрюк /проза /

               За  вікном  стемніло….Здалеку…  край  неба  майже  не  видно.
           У  салоні  автобуса  сонне  царство.  Хтось  спить  роззявивши  рота,  хтось  раз  –  по  -  раз    клює  носом  донизу,  ворухнеться,  відкриє  очі,  озирнеться  й  знову  впадає  в  дрімоту.  Контингент  пасажирів  різний,  маже  всі,  окрім  однієї  пари  літніх  людей,  їдуть  в  одиночку.    Микола  сидів  навпроти  проходу  на  самому  останньому  ряду    міжміського    великого  автобуса.  Він  придивлявся  ,  що  за  вікном,  час  від  часу  позирав  на  годинник,  скоро  виходити…
       Коли  він  вийшов  з  автобуса,  швидко  зачинилися  двері,  від  мотору,  на  якусь  мить,  аж  в  вухах  загуділо..  Автобус  набрав  швидкість,  наче  тікав  від  нього,  залишаючи  одного  на  трасі,  яка  стелилася  серед  поля.  
     Високий  на  зріст,  широкоплечий,  тримаючи  невеличку    валізу,  озирнувся  й  відразу  з  кишені  жакета    дістав  ліхтарик.  Повільно  перевів  подих,    свіже  повітря  придало  йому  сили,    як  рукою  зняло  сонливість.  Майже  перша  година  ночі,    який  там  дурень    в  цю  пору    їхатиме      в  село  -    копошилися  думки,  як  оси.  Нічого,      п’ять  кілометрів  не  так  і  багато,  але  ж  біля  ставу  не  знати  яка  дорога,  напевно  краще    йти  попід    ліс,  але    ж  напевно  всі  сім  кілометрів  вийде.  Йшов  по  дорозі  встеленій  вапняною  крихтою,  перед  собою  тримав    ліхтар.  Інколи  повертався  назад  і  настільки  можна  було  світити  дорогу,  задивлявся  на  неї,  а  потім,  як  дитина  світив  на  себе  і  озираючись  назад  до  землі,    дивився  на  свою  тінь.  З  піднятим  настроєм,  посміхаючись,  заговорив,
-  Чому  мовчиш    і  йдеш  за  мною?  Ти,  як  ця  ніч?  Ніде  ні  миші,  ні  птахів  не  чути.  Розповіла  б  мені  хоч      про,  що  -  небудь,  чи  нагадала?!
 Занурився  в  спогади  …  Найперше,  що    пригадав,  це  те,  як  сусідка  тітка  Ольга,  кричала  йому  вслід,
 -  Байстрюк,  забудь  сюди  дорогу.  Вона  кращого  знайде!  
І    далі,  немов    бачить  перед    собою…  Літній  ,  ясний,  теплий    ранок.  Легенький  вітерець  куйовдить  листя    молодим  деревам.    Широкий  став,  вода  виблискує,виграє  на  сонці  і  де  –  не  -  де  часом  виплескує  риба  й  знову  ховається  у  воді.  То  там,  то  зовсім  близько    круги  розходяться    по  прозорій  воді.  Місцями  мілко,  аж  піщане    дно  видно,  а,  як  подалі  ледь  -  ледь  видно  густі  водорості  -  колишуться  від  течії.  Він  і  Оксана    у  воді  по  пояс,  в  руках    тримають    білу  натягнуту    хустину,  намагаються  її    повільно  занурити  у  воду,    під  самий  край  берега,  що  впирається  в  обрив.  Прикусивши  нижні  губи,  переглядаючись  один  на  одного,    по  шию  присідають,  він,    кивнувши  головою,  подає  їй  знак.  Вони  миттєво  витягують  хустку  і  гучний  вереск  з  уст  Оксани  губиться  далеко  над  ставом.  Вона    осяяна  сонцем,    всміхається,    сонячні  очі.
   -Бачиш,    є!    Мабуть  штук  вісім,  точно!  Ой,  дивися,  щоб  не  вискочили    в  воду,  он,  як  плескаються!
Вони  щасливі,  похапцем  вийшовши  з  води,  висипали  рибу  у  відро.    І  так  декілька  раз,  поки  не  відчують,  що  джерельна  вода  від  холоду,  аж  ноги    зводить.  Воно  того  варте,  поділяться  майже  порівну,  по  -  чесному,  так  вважали  обоє  і    задоволено  несли  додому.  Знали,  що  батьки    завжди  раді  посмакувати  рибу,  хоч  і  невеликі      карасики  хлюпалися  у  відрі  та  дітям  було  приємно  почути    добрі  слова.
Микола  чорнявий  хлопчина,  підростав    без  батька,  йому  боліло  під  серцем,  коли    в  селі  йому  вслід  хтось  кидав  слово  «байстрюк».  Тоді,  ще  в  дитинстві,    якось  не    звертав  уваги.  Та  одного  разу,  як  минуло  їм  по  дванадцять  років,  вони  з  Оксанкою  йшли    разом  зі  школи.    Дівчина,  як  завжди,  махнула  рукою,
- Бувай!
 І    зайшла  на  своє  обійстя.
 Микола  почув    голос  її  батька,
 -Дорослішай  вже!    Он,  яка  гарна  стала!    На  тебе    в  селі  всі  хлопці    задивляються,  а    ти  водишся  з  байстрюком.  Що    інших  хлопців    немає,  щоб  ранець  носили?!
   Прийшовши  додому,  озлоблений,  на  підлогу  кинув  ранець  й  до  бабусі,
 -Ви  мені  скажіть,  що  за  слово  таке  -    «  байстрюк»?    І  чому  я  часто  чую  від  дядька  Петра?!  Я,що  винен,  що  батька  не  знаю!  Он    у  нас  в  класі,  ще  троє    хлопців  батьків  не  мають  і  нічого,  ніхто  їм  вслід  не  кричить.
Бабуся,  задумливо,  приголубила  онука,
 -Почекай,  ще  тиждень,  чи    два  і  ви  поїдете  в  Вінницю,  мама  купує    квартиру,    там  будете      жити.  Шкода,  що  в  нас  такий  народ,    невихований,  нечемний.  Підростеш  хлопчику,    все  зрозумієш.  Не  знати,  що    чекає  на  його  онуків,  ніхто  наперед  не  знає,  як  складеться  життя  його  доньки,  чи  онуків.
Він,  звільнився  від  обіймів,    присів  на  край  ліжка,
 -Цікаво…    Мама  нічого  не  говорила…    Це  правда  і  ми  поїдемо    туди  жити?  А  як  я    без  ставка,  без  села,  без    друзів?
Старенька  кліпала  очами,  з  щоки  рукою  струсила    непрохану  сльозу,
 -Такі  речі  роблять  тихо,  люди  заздрісні.  Вона  скільки  років  там    працює,  скільки  і  гроші  складала,  щоб  вирватися  з  села,  хоче    тобі  дати    шанс  навчатися  у  великому  місті.  Адже  ти  розумний  хлопчик,  в  школі    вчишся  найкраще  за  всіх.  А  те,  що  говорять  тобі  вслід,  не  звертай  уваги.  Підростеш,  зрозумієш,  що  в  житті    всякі    є  обставини,  а  люди,  на    жаль,  чомусь    все  частіше  злі,  чим  добрі.  Таке  воно  життя,  хлопчику……
   Пройшло  рівно  два  тижні,  Микола  з  мамою  переїхали  жити  в  невеличку  квартиру  на  другому  поверсі  п`ятиповерхового  будинку.    Мама  продовжувала  працювати  на  кондитерській    фабриці,    а  він  ходив  до  школи,  яка  знаходилася  зовсім  близько.  Нові  друзі  з  будинку,  в  якому  жили  та  добре  вписався  в  колектив  класу.  Відвідував  гуртки  «Хімічний»  і  «Математично  -  фізичний».  Життя  в  хлопця  зовсім  змінилося,  але  часто  згадував  Оксану.  Її  смарагдові  очі  та  став,    інколи  снилися  ночами,  немов  звали  до  себе.  Та  в  село,  вони  з  мамою  їздили  тільки  на  свята  і  влітку    сам  приїжджав  до  бабусі  накосити  сіна,  відремонтувати  паркан  та    біля  ставу  трохи  поніжитися  на  сонці.  Оксана  потай  прибігала  туди,  щоб  ні  в  якому  разі  не  дізналися  батьки,  бо  суворо  заборонили  бачитися  з  ним.  Але    заборонений  шматочок  завжди  ласий,  вона  тільки  дізнавалася,  що  він  приїхав,  бігла  до  паркану,  махала  хустинкою,  щоб  він  знав,  що  зустрінуться  біля  ставу.
       Роки  минали…  Ось  і  закінчують  школу  він  у    Вінниці,  вона  в  селі,  відстань  велика  та  не  для  них.  Микола  став  справжнім  легінем,  привабливим  красунчиком.  Вона  ж  ,  як  квітка  орхідея,  навряд  ,  чи  хто  з  хлопців  відмовився    б  від  такої  славної  дівчини.      Потайні  зустрічі,  перші  поцілунки,  ніжні  обійми.    Дружні  стосунки  розпалили  вогонь  кохання.
 В  селі,  Оксані  від  хлопців  не  було  проходу.  Син  голови  колгоспу  не  раз  приходив  до  її  батьків,  просив,  щоб  не  відправляли  в  містечко  вчитися,  що  він  одружиться  з  нею  і  забезпечить  всім  необхідним,  що  потребує  для  щасливого  життя.  Та  вона    на  очі  не  хотіла,  не  тільки  його  бачити,  а  і    щоб    хтось  інший  доторкнувся  її  пухкеньких  губ,  чи  взяв  в  обійми.  Не  втрачала  надії,  що,  чи  рано,  чи    пізніше,    все  ж    вирветься  з  села,  між  люди,  як  вона  часом  говорила,    просила  про  це  батьків.  Та  де  там,  одна  донька,  батько  вкотре  гримав  кулаком  по  столі,  сказавши,  щоб  і  думати  про  це  забула,  що    тут  залишиться  жити..
На    Провідну  Неділю  Микола  з  мамою  приїхав  в  село.  Після  кладовища,з  Оксаною  зустрілися  на  своєму  місці.  Вона  вже  знала  коли  буде  випускний  вечір,  попередила,  що  проводитимуть  в  сільському  клубі.  Він  навіть  посміхнувся,  почувши  число,  
 -Це  ж  просто  чудово,    а  в  нас    пізніше  на  два  дні,  тож  я  приїду.    Ну  нарешті      умов  своїх    батьків  ,  давай  поступимо    вчитися  в  Харківський  університет,  там  скільки  професій,  вибереш  яку  захочеш.    Я  вирішив    свою  долю  пов`язати    з  хімією.  А  там,  дивися  десь  направлення  отримаємо  і  поїдемо  вдвох,    влаштуємо    своє  життя.
 -Зі    сльозами  на  очах,  Оксана  подивилася  на  нього,  відкопиливши  губу,  крутила    головою,
 -Ні,  єдиний  вихід,    вивчишся,  приїдеш  за  мною,  ти  ж  будеш  мені  писати  листи?
Він  ніжно  обійняв,    потонув  в  її  закоханих  очах,
 -Що  я!    Ти  -  дивися  не  вийди  заміж!  Чи  вистоїш  проти  рішення  батьків?
Знову    хитала  головою    і  цілувала  його  обличчя,
-Вистою,  любий!  Буду  тільки  твоя,  мені  нікого  не  треба,  чуєш.
Трепіт  сердець,  палкі  цілунки,  ніжні  обійми,  тулилися  один  до  одного,  мов  пара  голубів.
         В  школах  уже  пролунали    останні  дзвоники…  В  кожному  селі  гудіти  випускні  вечори.  І  Микола  приїхав  до  Оксани.  Добирався  потай,  зійшов  раніше    з  автобуса,  три  кілометри,  здалися  кількома  хвилинами.  Бабуся  не  здивувалася,  лише  обійняла,  як  завжди,  трохи  з  хвилюванням  промовила,
 -Добре,  що  приїхав,  треба  в  льоху  порядки  навести  та  дещо  з  горища  дістати.  А  ввечері  напевно  підеш  до  клубу?
Він,  ледь  почервонівши,  посміхнувся,  ,
 -І  все  ви  знаєте,  чому    приїхав….  І  заради  кого…
Старенька    легенько  торкнулася  його  плеча.
 -О  -  хо  -  хо,  знаю  і  бачу!  Оксана    майже  кожні  вихідні  тебе  виглядає.Ой,  ти  дивися,  дорослішай,  не  наламай  дров,  будь  відповідальним,  не  завдай  болю  ні  дівчині,  ні  нам  з  матір`ю.
     З  клубу,  на  все  село  гуділи    музики.  Після  вручення  атестатів,  запрошені  гості,  вчителі  і  батьки  розходилися  по  домівках,  а  радісна,  щаслива  молодь  залишилася  на  танці.  Оксана    в  сукні  бірюзового  кольору  нагадувала  молоду  берізку.  Сукня    облягала  її  красивий  стан,  ледь  прикривала  коліна.    Модні,  світло    -  коричневі      туфлі  на  невеличких  підборах  -    підкреслювали  красу  струнких  ніг.    Вона  весело  розмовляла  з  однокласниками,  в  той  же  час  позирала  на  вхідні  двері,  з  хвилюванням  чекала  на  Миколу.  Син  голови  колгоспу    Юрко  переслідував  її  цілий  вечір,  чекав  нагоди,  хотів  запросити  на  перший    повільний  танець.  Він  зробив  кілька  кроків  до  неї.  В  цей  час    Оксана  рукою  махнула  в  сторону  дверей,  не  встиг    повернути  голови,  здивовано  кліпав  очима,  де  ж  поділася?    Вона,помітивши  Миколу  при  вході,  ледь    нахилившись,    прослизнула  між  танцюючих  пар.
   Вечірній,  легенький    вітерець  шепотів    про  кохання.….  Обійнявшись,вони    йшли  до  ставу.  Згодом,  вона  крутилася  перед  ним,  як  дзиґа.  Не  замовкала,  як  пташка  в  лісі,  розповідала,  як  пройшов  вечір  .  Запитувала,  чи  подобається  йому  сукня,    а  він  у  відповідь  цілував  її  солодкі  вуста,  які  зводили  з  розуму.    Перед  обличчям  спокуси  намагався  тримати  себе  в  руках,  на  якісь  миті  закривав  очі,  вгамовував  свої  почуття.    Навіть  не  помітили,    в  теплій,  дружній  розмові,  як  від  села    відійшли  в  сторону  лісу.  Мерехтіння  зірок,    мінливий    погляд  повного  місяця  нагадував  казкову  картину,  Оксана    майже  весь  час  посміхалася,  відчувала  себе  щасливою.  Раптово  зупинилась  і  розставивши  руки    в  сторони,  задерла  голову    догори  й  голосно  сказала,
 -Давай  будемо  разом,  як  місяць  і  зорі.  Тільки  я  одна  зірка,  запам`ятай!    Давай  не  розлучатися!
   Опустивши  голову  ,    сказала    тихіше,
-  Хіба  це  важко  зробити?
Він    дивився  на  неї  сяючими  очима,  запропонував,
 -То    поїхали  зі  мною  і  наше  бажання  збудеться!
Уже  її  благаючий  погляд  бігав  по  його  обличчю,  наче  шукав  розраду,  невже  він  не  розуміє,  що  це  зробити  занадто  складно….  Калатало  серце,    відчула,  як  від  хвилювання  прилинула  кров  до  обличчя.    Йшли  мовчки,  кожен  у  своїх  роздумах…
 Блідолиций  місяць    виглянув  із  –  за  лісу,  освітив  дорогу    й  житнє  поле.  Неподалік  -    під  лісом,  виднілася  стара  скирта.  Вона  зуміла    вгамувати      хвилювання,  відкинула  тривожні  думки,  весело  сказала,  
 -А  ну,  Миколко,  дожени  мене,  ану  дожени!!!
Двлеко  в  лісі  загубився  її  крик…      На  той  крик  відповіла  якась  пташка.  І  знову  тихо  –  тихо….  Пристрасні  поцілунки…  Зацвіло  кохання  від  напруги,  моторошні    хвилі  пронизували  тіла.  Вона  спокусниця  кохання,    заволоділа  його  серцем,  вони  згоріли  у  вогні  першого  дотику,  не  думаючи  про  гріх,  не  думаючи,  що    на  них  чекає.  Втративши  самоконтроль,  дивилися  один  на  одного,  не  розуміючи,  як  це  сталося.  Не  ховала    сяючі  очі,  не  ховала  оголене  тіло,  задоволено  шепотіла  на  вухо.
-Це  я,  спокусниця,  це  я  винна!  Я  цього  хотіла,  бо  я  кохаю  тебе  і  ти  давно  знаєш.  Тепер  я  вірю,  ти  приїдеш  за  мною.  Їдь  любий,,  але  повертайся,  я    завжди  буду  тебе  чекати,завжди!
Здалеку    -  гавкіт  собаки…    Оксана  відкрила  очі,  Микола  ж,    скрутившись  клубком  як  дитя,  тихо  сопів.  Раптом  в  кущах  щось  зашаруділо.  Вона  гучно  засміялася,  розбудила  його,
-  Миколо!  Ой,  здається  заєць!  Дивися,  он,  он  там,  по  дорозі    вухастий  побіг.  Думаю  чого  це  собака  гавкає  і  цікаво  де  він  взявся?  Невже  такий  нюх  має,  так  здалеку  чує  зайця….
 Він,  потягуючись,  піднявся,  підхопив  її  за  руку,
-  Ти,  як  почуваєшся?  Будемо  йти,  чи    посидимо?
-    О  -  го  посидимо!    На  годиннику  пів  на  другу,  давай  швидше  йдемо  додому.  О  третій    годині  світатиме,  треба  повернутися,  щоб  нас  не  помітили,  -    говорила  і  похапцем,  з  себе    струшувала  солому.
     Поверталися  додому….  Біля  клубу,  ще  гомоніла  молодь.  Оксана  двома  руками  повисла  на  його  шиї,  
-  Прощаймося,    чи  до  побачення?  
- Ну,  що  ти!  Ти  ж  говорила  я  місяць,  а  ти  зірка,  значить  будемо  разом.  Приїжджай  в  Вінницю,  адресу  знаєш,тільки  так  будемо  разом.  Адже  ти  знаєш,  як  твої  батьки  відносяться  до  мене.
Без  сліз,  легенька  усмішка  на  обличчі,  погляд  очі  в  очі.  Жаданий  поцілунок,  все  ж  засмучені,  але  настав  час  розійтися  по  домівках.
           Він  так  і  не  заснув,  за  відчиненим  вікном  лунав  то  ближче,  то  здалеку    переспів  півнів.    Перші  промені  сонця  вигравали  в  небі,    переливалися,  змінюючи  веселкові  кольори  .  Попрощався  з  бабусею,    впевнено  поспішав  на  трасу,  час  підганяв,  треба  повертатися  додому.  
     А  час  летів…  Микола    поступав  у    Харківський  університет.  Писав    їй  листи,  на  два  перших  вона  відповіла,  а  потім  немов    загубилася.  Не  знав,  як  вдіяти,  чи  поїхати?    Уже  й  акінчилася  здача  екзаменів,    хотів  дізнатися,  чи  зарахований,  адже  їхати  неблизький  світ,  як  казала  мама,  аж  тут  отримав  від  бабусі  листа.  Від    прочитаного  пітнів,  на  голові  дибом  підіймалося  волосся,  тіло  проймах  жах.  Він  боровся  з  думками  про  Оксану,  вірити  -  не  вірити,  як  це?    Пройшло  два  місяці,    бабця  написала,  що  Оксана  вийшла  заміж,  поїхала  в  якесь  велике  місто.  Ні,  це  сприйняти,  як  це?  Хіба  це  можливо?    Але  ж  сама  обіцянку  давала,  що  буде  чекати!  Чи  віру  втратила,  що  приїду,  що  одружимося?
Буквально  на  другий  день  отримав  листа  від  мами.  Писала,  що  в  неї  все  добре  і  теж    саме  за  Оксану,тільки  добавила,  що  поїхала  в  Київ.  Не  міг  думки  зібрати  до  купи,  поїхати  в  Вінницю,  а  потім  у  село,  що  це  дасть?  Він  знову  і  знову  їй  писав  листи  в  село,  в  надії,  що  все  ж  передадуть,  але  відповіді    так  і  не  дочекався.
         Місто  Харків  велике,  красиве….  Чудовий  парк  імені  Горького  з  широкими  алеями,  квітучими  клумбами  і  різновидністю  дерев    -приваблював  до  себе.    Микола  теж  мав  нагоду  інколи  там    погуляти,    посидіти  на  лавці,  зануритися  в  книжки,  основною  метою  було  навчання.  Два    рази  на  рік  приїжджала  мама,  привозила  бабусину  консервацію,  домашні  пиріжки  з  капустою,  які  він  обожнював,  розповідала  про  своє  та  бабусине  життя.  За  Оксану  нічого  не  знала,  сусіди  все  тримали  в  таємниці.  І  в  селі  люди  дивувалися,  знаючи,що  батько  кричав,  що  нікуди  не  поїде,  аж    тут  раптом  вийшла  заміж,  ще  й  так  далеко.
Минуло  два  роки….  Микола  від  мами  отримав    лист,  вразила  звістка,  писала,  що  вийшла  заміж.  Повідомила,  що    на  фабриці  познайомилася  з  одним  інженером,  який    приїхав    встановити    нове    обладнання  .  Пробув  на  фабриці  два  місяці,  запропонував  поїхати  з  ним  і  вона  наважилася.    Написала,що  їй  здалося,  що  надійний,  щоб  не  засуджував  її,  адже  вже  дорослий,  має  з  розуміти,  що  самотньому  жити  -    це  не  кращий  варіант  в  житті.  Читаючи  новини,  по-  звичці,  чухав  голову    і  посміхався,  в  душі  радів  за  маму.  Адже  добре,  що  буде  не  одна,  в  нього  ж,  щодо  навчання    великі  плани.
   Пролетіли  чотири  роки…  Микола    поїхав  в  Дніпропетровськ,  нарешті  познайомився  з  відчимом.  Олег  Степанович,  виявився  вдівцем,    привітним  чоловіком,    всього  на  рік  старший  за  маму.  Мав  сина,  який  після  інституту  поїхав  в  Німеччину    і  там  працював  у  одному  з  університетів.    Миколі  сподобалося,  коли  він  запропонував  йому  поїхати  в  Німеччину  до  сина,  загорілися  очі,  тішився,  це  ж    в  житті-  просто  якесь  везіння.    Мати  нічого  не  розповідала  про  село,  адже  сама  тільки  раз  в  рік  їздила  до  бабусі.  Старенька  стала  дуже  немічна,    але  залишати  батьківщину  не  захотіла.  Розповіла,  що  батько  Оксани  розбився  на  мотоциклі,    що  вона  після  цього,  аж    через    рік    повернулася    жити  в  село.  Що  має  сина,  хвалилася    її  мати,  що  все  в  неї  добре  і  онук,  дуже    розумний  хлопчик.  Так  боляче  і  водночас  ніяково,  він  пригадував    ніч  після  випускного,    сльози  наверталися    на  очі,  адже  обіцяла.    Було  бажання  поїхати  в  село,  хоч  перед  від`їздом  до  Німеччини  та  мати    порадила  краще  поїхати,  як  приїде,    через    рік.  Нагадувала  сину,  що  треба  берегти  кожну  копійку  і  запевняла,  що  бабуся  не  образиться,  все  зрозуміє.
     Доля  йому  дала  шанс  побачити  світ.  Ніколи  і  не  уявляв,  що  буде  нагода    працювати  в  великому  портовому  місті  Гамбург.    Син  вітчима  Вадим,  дуже    схожий  на  батька  і  розмовою,    і  привітливістю,    радів    знайомству.    Він  винаймав  житло  і  працював  в    Гамбурському    університеті,  займався    дослідженнями  в  області  хімії.  Микола  жадібно  слухав  розповіді    від  Вадима  про  роботу,  йому  було  дуже  цікаво,  адже  він  любив  і  хімію,    і  фізику.  
     Вони  тепер    жили  разом,  не  палили  цигарок    і  не  пили  спиртних  напоїв.  Зарплата  дозволяла    добре  жити  й  одночасно  робити  заощадження.  Микола  з  задоволенням  влився  в  колектив  і  через  місяць    випробувального  терміну,  підписав    трудовий  договір  на  три    роки.  Звичайно,    цьому  сприяв  Вадим,  адже  він  вже  рік,  як  працював  тут  і  в  нього  договір  був  на  три  роки.  Після  закінчення  договору  мав  намір  продовжити,  ще    на  три  роки.  Як  тільки  вечір,  Микола    думав  про  Оксану,  про  село.До  болю  тиснуло  у  грудях  та  розумів,її  не  повернути.  В  розпачі,все  ж  заспокоював  себе,  мабуть  пожартувала  доля,  подавши  колись  надію  на  чисте  і  вірне    кохання.    
       Ось  так  хвилина  за  хвилиною  нестримно  плив  час…    Хлопці  задоволені  життям,  листи  від  рідних  і  часом  міжнародні  телефонні  переговори,  щоб  хоч  на  якісь  хвилини  почути  рідні  голоси.  Але,  щоб  більше  заощадити  грошей,  вирішили  працювати  без  відпусток.
     Після  закінчення    трудових  договорів,  швидкий  потяг  віз  хлопців  додому.    Роки  пробігли,  пролетіли,  мабуть  пора  подумати    й  про  сімейне  життя.    
       Два  дні  поспіль  радісна  зустріч  в  Дніпропетровську.  Вадим  відразу  зайнявся  купівлею  житла  для  себе,  мав  намір  влаштовувати  особисте  життя,  щоб  не  жити    разом  з  батьком.  Миколі    ж  було  трохи  простіше,  в  вінниці    мама  не  продала  квартиру,  здавала  в  оренду,  мав  намір  поїхати  ближче  до  рідного  села.  Поїхати  до  своєї,  вже  зовсім  старенької    бабусі,  про  яку  розповідала  мама,  що  ледь  ходить  і  скаржиться  на  проблеми  з  зором.  Можливо  операції  потребує,  задумувався,  гроші  є,    заробив,    то  чому  ж    не  допомогти.  
                 На  мить  зупинився,  несподівано  перед  ним,  під  світло  ліхтаря,  потрапив  заєць.  
- Оце  так  -  так!  -  сказав  голосно.
Довговухий    тікав  скільки  було  сили,  а  він,  всміхаючись,  намагався    світити  йому  навздогін.
     Вдалині  виднілися  вогники,  це  вже  село  просинається  -  подумав  Микола.  Ось,  рідне,    моє  село….  Дорогою,  немов  перегорнув  сторінки  свого  життя.
     Небо  ледь    -  ледь  ховало  в  себе  зорі,  на  сході  світліла  синява.
       Дружок  навіть  не  загавкав,  коли  Микола  підійшов  до  паркану.  Дзвін  ланцюга    і  одночасний  спів  півня  почулися  на  обійсті.  Тихо  підійшовши  до  вікна  ,  постукав  у  шибку,  голосно  позвав,
-    Бабусю,  це  я…  Микола,  відчиняй!
За  ці  роки,  старенька  наче  висохла  -  зробив  висновки.    Яка  ж  вона    маленька  стала  і  худенька,  обіймав  і  цілував  її.    Скільки  ж  років,  я  не  бачив  її  ?!  Але  ж  молодець,  тримається!
       У  пічці  полум`я  облизувало  дрова,    в  хаті  пахло  димом  і    м`ятою.    Склавши    жилаві,  худенькі  руки  одну  до  одної,  Бабуся  мовчки  сиділа  на  ліжку,  він  біля  неї  присів  на  стільчику,  це  вона  попросила,    ближче  присісти,  жалілася,  що  на  очі  зовсім  погано  бачить.  Нині,  він  для  неї    був  слухняним  хлопчиком  ,  як  і  колись,  вона  витирала  непрохані  сльози,  сльози  радості,  сльози  щастя,  тішилася,  що  дочекалася  побачити  онука.
   За  чаєм,    він  задоволено  розповідав  про  життя  в  Німеччині,  про    роботу,  про  Дніпропетровськ.  Пообіцяв  повезти    в  Вінницю,  показати  лікарям,  як  треба,  то    й  зробити  операцію,  якщо  вона  звичайно  дасть  на  це  згоду.
       Старенька,  послала  його  в  сарай,  випустити  курей  та  кинути  їм  пару  жмень    пшениці.  Півень  вискочив  першим,    топтався  на  місці,  розмахував  крилами,    відразу  заспівав.  Дружок  стояв  на  двох  задніх  лапах,  спиною  притулившись  до  буди,  махав    передніми  лапами.  Микола    з  усмішкою  на  обличчі,
 -А…  Що  чекаєш  окраєць    хліба?  Хоч  вже  і  старий  та  годен  на  двох  лапах  стояти,  молодець!  
 Той,  наче  розуміючи  його  мову,  став  на  чотири  лапи,  завиляв  хвостом.  Отримавши  шматок    хліба,  який  зловив  на  льоту,  пес  позираючи  на  всі  сторони,  не  поспішаючи,  пішов    в  буду.
З  хати  виглянула  бабуся,  поправляючи  хустинку  на  голові,  крикнула,    
-Миколко,  принеси  свіжої  водички!  Відро  чистеньке,  на  штахеті  висить!
У  сусідів,  за  парканом,  вщент  переплетеним  виноградом,    почувся  брязкіт  чогось  залізного,  гучний  дзвін    пролинув  навкруги.  
-  О,  мабуть  хтось    ланцюга  з  відром  впустив  чи,  що.,  -    протяжно    сказала  старенька,    подивилася  в  сторону  сусідів,  продовжила,
-    Хтось  хазяйнує,  чи  Ольга,  чи  Оксана,  а  можливо  і  син,  мабуть  же  допомагає  жінкам.    Важко  тримати  хазяйство  без  чоловічих    рук.  
Від  почутого  опустилися  руки,  відро  вже  гойдалося  в  криниці,  а  він  на  якусь  мить    закляк  на  місці.  Раптом  з  -  за  паркану    гучний    голос    сусідки,
 -Оксано,  це,  що  з  тобою?  Йди  до  хати  та  переодягнися,  всю  воду  на  себе  вилила!    Як  це  ти    примудрилася  впустити  відро.
 Він  почув  голос  Оксани,
 -Та  зашпортнулася,  хотіла  поправили  відро  та  не  втримала.  Не  кричи  ,  не  лякай    нікого.
Він    похапцем  витягнув  відро  з  криниці  і  за  мить  був  у  хаті.  Збентежений,  бабусю    взяв  за  плечі,  вона  вже  присіла  за  столом,  чистила  зварену  в  мундирі    бараболю.      Гучно,  хвилюючим  голосом  запитав,
 -Що  ви  сказали,  бабусю,  як  без  чоловіків.  А  чоловік  Оксани,  що  тут  не  живе?    Вона  давно  тут  з  сином?
 -Так!  Давно.  Я  вже  й  не  пам`ятаю  скільки    років  тут.  Як  батько  розбився,  навіть    була  на  похорони  не  приїхала.  Звичайно  ж  дивно  та  люди  казали,  що  Ольга  не  захотіла,  щоб  повернулася    в  село.  Лише  згодом,  через  рік,  на  поминки    батька  приїхала  так  і  залишилася.    Пізніше  люди  розповідали,  що  малий  лепетав,  що    в  нього  батька  немає.  А  чи,  то  виходила  вона  заміж,  чи  ні,  ніхто  точно    і  не  знав.  Ще  тоді,  влітку  було    приїхало  кілька  гостей,  на  другий  день  вже  й  поїхали.  На  цьому  і  все  весілля,  говорили,  що  в  Києві,  а  хто,  що  за  чоловік,  так  ніхто  не  знає,  жодного  разу  сюди  не  приїжджав.  
Старенька  дивилася  на  онука,  бачила,  як  змінювався  на  обличчі,  то  блід,  то  червонів,  продовжила,  
 -Зараз  працює  в    сільраді,  щось  там  пише,  навіть  не  знаю  ким  її  туди  працевлаштували  та  зарплатню  отримує.    Ще    чула    бабські  розмови,  що  син  –  байстрюк.  Можливо  і  нагуляла  там,  весілля  ж  ніхто  не  бачив,  як  і  чоловіка.  
 Миколі,  наче  хто  голку  в  серце  вгатив,  перехопило  подих,  по  жилах  відчував  гарячу  кров,  аж  впрів.
Він  пригадав,  як  його  тітка  Ольга  називала  байстрюком,  хотів,  щось  сказати  бабусі  та  промовчав.  Старенька,  хіба  може  пам`ятати,  як  він  у  дитинстві,  плакав  їй  в  пелену,  запитував,  чому  його  так  називають?  Мабуть  не  варто  ворушити  минуле.  Запала  тиша…
 За  мить  пригадав  маму.  Уже,  як  подорослішав,  тоді  вона  зізналася,  що  був  гарний  хлопець    Володимир.    Чоловік    сам  був  з  містечка,  працював  на  комбайні  під  час  збору  зернових.    Було  кохання  та  сплило,  як  вода  в  річці,  так  сказала  йому,  обіцяв  приїхати  та  так  і  не  дочекалася.Таке  життя  –  всього  на  світі  є.
 Колотилося  серце,  наче  хотіло  вискочити,  чи  розірватися  на  шматки,схвильовано  запитав,
 -Бабцю,  чекайте  -    чекайте,  а  скільки  років  малому?
 -Та,  який  він  вже  малий,  я  то  далеко  погано  бачу,  але  цупкенький  хлопець,    давненько  корів  пасе,  -    відповіла  протяжно.
Присів  на  стілець,  що  стояв  поруч,  оббирав    бараболю  ,  мочив  у  олію,  яка  стояла  на  столі  в  блюдці  і  притрусивши  зверху  сіллю,  жадібно  смакував,  намагався  приховати  хвилювання,
 -Ні!  Ніде  не  їв  кращої  бараболі,  як  у  нас!  Як  би  ви  знали,  як  хочу  до  ставу!  Я  так  за  всім  сумував.
Запихаючи  в  рот  бараболю    за  бараболею,    вже  посміхнувся  до  бабусі,  
-    Я  тут  побуду  трохи!  Заготую    на  зиму  дров  та    в  лікарню  поїдемо,  очі  покажеш  лікарям,    можливо,  якісь  окуляри  треба…
Бабуся  задумалася,  хитнула  головою,
 -Зрозуміле  діло…    Мене  не  обдуриш,  хочеш  Оксану  побачити.  Поїси…  краще  ляж  поспи,  ти  ж  з  дороги,    виморений…
Кивнувши  рукою,    бабця  вийшла  надвір,  присіла    на  стілець,  що  стояв  неподалік  від  криниці.  Щось  бурмотіла  про  себе,  час  від  часу,  примружуючи  очі,  дивилася  до  сонця.
Микола  взявши  з  шафи    рушник  вийшов  з  хати,
 -Я  піду  до  ставка…    Скупаюся  з  дороги,    як  стане  спекотно,  тоді  відісплюся...
   З  радістю  йшов,    з  легким  хвилюванням.  Роздивлявся  навкруги,  на  дерева,  на  трави,    на  ту  стежку,  якою  бігав  босоногим..  Хотів  знайти,  щось  знайоме  та  лише  дивувався,  що  дерева,  тополі,  берізки,  клени,  тоді  були  молоденькі  ,  а  тепер    стояли  біля  ставу  стрункі  і  високі,  мов  охоронці.  А  тополі,  здавалося,    аж  дістають  синяву  неба.  А  берізки,  з  яких  колись  брали  сік,  виросли  справжніми  крислатими  красунями.  Здивовано  подивився,  на  кущі  шипшини,  адже  тоді    тут    їх    і  не  було.    І  ось  нарешті    невеликий  пагорб  і    широкий    ставок.  Хотів  одним  поглядом  захопити  всю  картину  ставу  та  де  там  -    красень  -  подумав  посміхаючись.  Вода    в  ставку  здалеку  рябила,  переливалася    синім  кольором  з  зеленкуватим,  час  від  часу  виблискувала  на  сонці,  миттєво  сріблилася.  Неподалік      на  воді,  під  обривом,    привернули  увагу  гуси  .  О!  почухав  голову,  як  в  дитинстві,  цікаво,  а  карасики  тут  ще  є,  ще  не  перевилися..  
       За  кущем  шипшини  над  обривом    сидів    чорнявий    хлопчина,    в  руці  тримав  невеличкого  прута.  Побачивши  Миколу  швидко  піднявся  на  ноги    й  здивовано  запитав,
- Дядьку,  ти  когось  шукаєш?
Від  несподіванки,  аж  обличчя    перекосило,  немов  струм  вдарив  в  голову,  це  кругленьке  обличчя  десь  бачив?    Де?  Думка  за  думкою,  картинки  за  картинками  миготіли  перед  очима.  А  потім  несподівано  для  хлопця,    різко  розвернувся  й  швидкою  ходою  попрямував  назад,  до  хати.  Бабуся,  побачивши  його,  піднялася,  
 -Що  вода    холодна,  чому    так  швидко  повернувся?
Він  не  слухав  її  .У  хаті,    з  старої  шафи  дістав  фотоальбом,знервовано,  всі  фото  висипав  на  стіл,  за  мить    виглянув  до  бабусі,
 -Я  попрошу…  бабусю,  підійдіть  сюди!
 За  мить    старенька,  розмахуючи  руками,  присіла  біля  столу,
 -О,  що  це  ти?!  Вирішив  дитинство  пригадати?  Він    знервовано  передивлявся  старі,  ледь  рижі  фото  й    різко  відкладав  у  сторону.  
Старенька  кліпала  очима,  не  могла  зрозуміти  для  чого  онук  погукав  її.  Нарешті    він  знайшов  своє  фото,  внизу  надпис  –  «мені  дванадцять  років».
Очі  вігали,  немов  шукали  розраду,зирив,    то  по  фото,  то  до  бабусі.  Почервонів,  холодний  піт  покрив  чоло.  Він  тремтячим,  радісним,  громовим    криком  заговорив,
 -Бабусю,  це  мій  син!  Бабусю  він  не  байстрюк!  Чуєте,  не  байстрюк!  
Сльози  радості  затьмарили  очі,  він  підніс    їй  фото  під  самий  ніс.
-  Уважно  подивіться,  це  ж    я  !  І  він  зараз  майже  такий  самий,  невже  ви  не  бачили?  І  чому  Оксана  нічого  вам  не  сказала?!
-  Заспокойся,  -  витираючи  тремтячою  рукою  сльози,  ледь  чутно  промовила    старенька.
     -Я  ж      погано  бачу…    майже  нікуди  не  ходжу,  навіть  на  цвинтар,  а  тут  паркан  такий  високий,  ще  й  виноград.  А  Оксану  може  раз  в  місяць  побачу,  привітається  і  швидко  в  хаті  зникає.  А  Ольга  від  смерті  Петра,  вірніше,  після    поминок  ні  разу  навіть  не  привіталася.
-  А  мама,  що  теж  ні  разу  не  бачила  хлопчика,  хоч  скажіть,як  його  звати?
 -  Не  було  з  мамою  мови  про  це,  ти  ж  знаєш,  як  приїде  вся  в  роботі,  і  білизну  треба  попрати  і  в  хаті  прибирає,  а  на  другий  день    вже  й  їде.  Нічого  не  говорила,  мабуть  й  не  подумала,що  може  таке  бути.  А  звати  Сашком    знаю,  знаю  вже  кілька  років  ходить  у  школу,  гарно  навчається.  Це  мені  тітка  Кладія  розповідала,  вона  мені  часом  молоко  приносить,  ось  і  все,як  на  сповіді,що  знаю,те  й  розповіла.-    старенька    приклала  руки    до  грудей.
Запала  мовчанка…  Микола  сидів  з  опущеною  головою,в  руці    тримав  фото.
Вона  продовжила,
 -А  ти    ж  таки  порушив    моє  прохання,  пам`ятаєш!  Що  ж  це  ти…  бісова  твоя  душенька!  Якби  ж  я  знала…  Що  ж  ти  накоїв?Ой-  йой..  І,  як  тепер  це  все    розгрібатимеш?
Підійнявши  голову,  задумливо,  з  сумом  дивився  на  неї,
 -Будемо  розгрібати,  як  ви    сказали.  Ввечері    разом  підемо  до  них.  Що  скажете?  Адже  я  не  знав,  думаю  пробачить  Оксана,    клялася  ж,  що  кохає  і  чого  мовчала?  Не  розумію…    Мабуть  розмова    важка  буде  та  я  не  відступлюся!  Ніколи  і  нікому  не  дозволю,  щоб  мого  сина  називали  байстрюком.
                                                                                                                                                                   Травень  2019р
         

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836550
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.05.2019
автор: Ніна Незламна