А в них на двох нічого й не було.
Її любив, проте й вона любила.
Вона його забрала у полон,
Він вирватись з полону не мав сили.
Так все життя, тягнувсь отой ланцюг,
Шуміли у полях густі тополі.
Ховались роси в тінях ялівцю,
А серце його рвалося на волю.
А він без неї жити вже не міг,
Здавалось, що її не вистачає.
І він до неї то летів, то біг,
Біг через поле, що було безкрає.
Потім він просто серцем зрозумів,
Вона із нього у душі сміється.
Хоч він любив, любив її, як міг,
Та їй без нього весело живеться.
Одного дня на раз замкнусь в собі,
Нікуди більше він не поспішав…
Які ж бо ми буваємо сліпі…
Проте, чому мовчить тоді душа?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835233
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.05.2019
автор: Віталій Назарук