— Хто таке бачив: працювати з навушниками у вухах! — дивувалась
Моя начальничка, пані Ф.
— Це стимулює роботу мозку, — пояснювала я. —
Я так справляюсь вдвічі швидше. До вашого відома, пані Ф.,
Улюблена музика виробляє гормон дофамін,
Не уступаючи фізичній насолоді і хорошій їжі.
Комусь набридло одне, і він вдається до двох;
Хтось двома переситився, і хоче тільки третього;
Хтось щодня, а комусь виходить лише при змозі.
Ніхто не дослідив цього краще за Ентоні Берджеса.
І забаглось начальничці скуштувати мій дофамін.
Як на зло, саме грала «Cannibal's Hymn».
Непокоячись за майбутні рекомендації,
Я перемкнула на «The kindness of strangers».
Пані Ф. — хороша людина.
Ніколи не вгадаєш реакції хорошої людини
На «Cannibal's Hymn»
Ті начальнички, що заміжні і з дітьми — злі як собаки.
Перебування з ними в одному колективі
Аналогічне нездоровій обстановці в стаді,
Коли омеги не вважають альфу компетентною,
І радяться з бетами, як би її повалити.
Альфа про це підозрює, і чмирить їх на кожному кроці.
В такій стагнації я провела півроку, поки альфа не звільнила
Змовників проти корони і поціновувачів
Середньовічних селянських війн, — мене і моїх колег.
А пані Ф. хороша, бо жінки з черепашками,
Щуриками, тарантулами і всякою подібною гидотою
Напрочуд душевні,
Геть чисто як мій друг О. з павучками.
Запеклий меломан, він певен: жоден завантажений трек
Не зрівняється в чистоті з композицією на вінілі.
А ще він — категоричний противник дат.
Буває, питають у нього: «Коли це було?», а він відказує:
«Було це в ті дні, коли Сатирикон заспівав Короля»
І ніхто, крім фанів Сатирикона, не зрозуміє,
Що мова йде про 2006 рік.
Він попередив мене, що невдовзі його не стане,
Бо колись він уклав договір з самим дияволом,
Заклавши свою душу.
Всі в щось вірять, а найбільше —
В те, що лякає, шпарить і жене кров.
«Не журися! — кажу йому. — Все залежить від дипломатії
І конкурентоспроможності. Не все втрачено.
Зло, як ти уже засвоїв, дуже проникливе і непосидюче.
Його завжди можна перенаправити.
Якщо диявол прийде за тобою,
Ти можеш запропонувати йому когось кращого за себе.
Ймовірно, доведеться потримати жертву в себе в підвалі,
Щоб піднести дарунок оперативно, і, якщо пощастить,
Заохотити диявола до подальшої співпраці.
Він вірить в мене, але не вірить мені.
Дослухавши пісню, пані Ф. розчулилась:
— Ніжнішої балади я в житті не чула.
Автор, певне, співає про велику любов.
Я розгублено закивала, зітхаючи за своїм приреченим другом.
Чи побачимось ще?.. Чи встигнемо попрощатись?..
І кого він знайде кращого за себе?
— «Доброта незнайомців», — переклала заголовок пані Ф. —
І на цьому межа моїх англознань. Про що тут співається?
— Про... е-е-е... про любов.
— Чию? Яку? Я хочу знати, про що можна співати так ніжно.
У мене серце тьохнуло,
Бо такі запитання — мрія кожного меломана.
Забувши свій номер, вік родичів і хто з них з Бидгоща,
Я ще ніколи не забувала того,
Які версії наживо звучать краще за студійні,
На яких тривалість не збігається з ліцензійними,
Дати турне, виходу альбомів і скільки моїх буклетів — ювілейні.
— Ой, начальничко... — застогнала я, не знаючи, з чого почати. —
Це трагічна історія. Нік Кейв пише про те, що хотів би втілити в життя.
Тому й пише — щоб не втілювати.
Була така собі Мері Беллоуз,
(На моїй батьківщині її би звали Марія Білоус)
Вона була провінціалкою не тільки за походженням,
А й за складом характеру.
Одного дня їй закортіло побачити море, океан
І таку іншу дурню, про яку люди говорять лише в кіно
І тоді, коли вони вже нажились, отупіли, і їм більше нічого сказати.
Тож поїхала Мері у галопомпоєвропі... гм-гм, в інший штат.
Подробиці про поїзд і провідників,
Відгуки про сервіс і задушевні розмови,
Які трапляються лише між незнайомцями,
Тут відсутні.
Кейв повідомляє лиш те, що в поїзді Мері зустріла Річарда Слейда.
(Тут його би звали Реувен Сальдман або Рем Лейдбаум,
Як вам більше до смаку)
Річард Слейд був дуже галантний і ввічливий,
Такий, про яких мами кажуть: «Отакого дайбоже заарканиш».
Тож він заніс їй валізу в номер мотелю,
І вів себе катехизисно, поки Мері не помітила,
Що він як вкопаний стоїть на порозі
І вичікувально поглядає на неї.
«Я — порядна дівчина, — пробубоніла Мері, —
Запросити вас ніяк не можу. Впустити вас ніколи не впущу.
Вибачайте!»
Він не відповів нічого,
А Мері примарилось, що він з розумінням кивнув.
Його мовчання вона розшифрувала, як: «Авжеж, юна леді».
Слейд кінчиком пальця діткнувся капелюха.
Підмогнув.
І вийшов.
Сиділа Мері на ліжку, гризла нігті, кусала губи,
Як роблять усі дівчата, прокручуючи в голові «а що якби...»
І «який гедзь мене вкусив?»
І «де я ще надибаю такого джентельмена?»
Було їй гірко і тоскно наодинці з лячним шумом океану,
І думалось Мері, що так помирають,
Не пізнавши ні любові, ні ласки, ні пристрасті —
Всього того, про що говорять нормальні люди
І навіть пенсіонери — особливо тоді, коли хочуть залякати молодих
І опустити їх нижче плінтуса, кажучи:
«Таких почуттів, які були в мої часи, в твої часи не буває!
І книжки були по три карбованці!»
Тужила Мері, тужила безутішно,
І страх самотності, древній як світ, охопив її.
Врешті решт підішла вона до дверей, і відімкнула їх.
Навіть засув відсунула, і то як відсунула!
Не якось легенько, а різко і подалі!
Дзенькнув люнцюжок — майже як дзвін Хемінгуея.
Сіла Мері на ліжко і стала чекати, сама не знаючи, чого.
Чи довго вона так сиділа, чи не стало їй ще самотніше,
Чи навмисне вона спокушала долю,
Ми вже не дізнаємось.
«Бідолашна Мері Беллоуз» — проспівав Нік Кейв вісім разів.
Знайшли її вранці, привязану до ліжка, з кляпом в роті і кулею в голові.
— А хто це там ридав в кінці? — спитала пані Ф.
— Бачте, автор запросив поплакати свою колишню.
Підозрюю, що вона була прототипом для Мері,
Тому писати — благотворно і гуманно.
Під кінець Кейв звертається до батьків з повчанням,
Щоб пісню, бува, не сприйняли за підбадьорення:
«Отож, тримайте вдома своїх доньок;
Не дозволяйте їм подорожувати на самоті;
Кажіть їм, що у світі повно куклукскланів всіх мастей,
І щоб вони цурались товариства незнайомців»
[b]Епілог[/b]
Моя подруга каже, що жінки люблять слухом.
Ми переконались в цьому, коли слухали в ютубі,
Як Еммануель Макрон звертався до французів
З нагоди підпалу Нотр-дама.
Нотр як ностра, не коза, а дама, — що з нього взяти?
Запис тріщання вогню?
Але це ж Еманнуель Макрон! Як можна його не послухати?
Ме фе ш‘є фу лє ка лє вояжкруасандебоширвізаві...
Говорив він з тривожним придиханням, і поки договорив,
Ми вже обкінчались, мов якісь безнадійно-одурілі.
Буває ж таке! Ну з ким не буває!
Я підозріливо позирала на подругу;
Очевидно, не вперше його слухає.
Хіба нормально казати: «Похмуро! Нудно! Все дістало!
Давай послухаємо Макрона!»
Наче ми зрозуміли, що він там казав.
О дофін дофамін, заграй мені цимбали,
Щоби ніженьки дримбали!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834121
Рубрика: Поема
дата надходження 01.05.2019
автор: