Бо хто ми є?

Мені  не  жаль.  Бо  буде  новий  плач
і  новий  дзвін  з  церковної  дзвіниці.
А  дерево  в  дахах  –  завжди  на  прах,
Щосотню  років  може  надломиться.

Такий  стрункий,  таке  сердечне  «тьох»,
ти  сонце  шпилем  різав,  наче  диню,
і  відслужив  Європі  за  п’ятьох,
хоч  враженій  мені  –  наполовину.

Від  вогнедишних  і  чадних  гієн
не  врятували  янголи  й  химери.
Я  бачила  і  Страсбург,  і  Ам’єн,
а  в  них  –  твої  турботливі  манери.

Пробач,  Нотр-Даме,  Матері  пробач,
що  серце  в  Неї  скніє  без  упину,
хтось  вмисно  а  чі  ні  приніс  кумач,
не  відмолила  перед  Ним  людину.

Мені  ж  прости,  що  я  кажу  «не  жаль»,
бо  знав  лиш  ти,  в  яку  до  тебе  днину
приходила  під  кам’яний  кришталь
і  побула  в  тобі  лише  годину.

Не  заспокоїв  і  не  застеріг,
Стривожив  натовпом  роззяв  і  поліглотів,
ти  й  сам  спасався  від  отих  усіх,
ховався  в  риштування  ти  від  фото.

Нема  коли  жаліти.  То  ж  не  жаль.
Відновлять  парижани  свої  зорі,
і  ти  й  надалі  жатимеш  врожай…
Бо  хто  ми  є  без  віри  та  історій?
(16.04.2019)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833055
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.04.2019
автор: Світлана Ткаченко