Так тихо, ще не сказано ні слова,
Над ставом верби ходять хто куди.
Лишає ніч по собі терпкий спомин,
Табун зірок зігнавши до води.
Ще хвилі сплять, їм сняться океани,
Безмежні далі й сині кораблі.
І хтось мені намріється незнаний
До цього часу в ранішній імлі.
Ані слівця, ні звуку, тільки тиша -
Стає поволі небо голубим.
Якийсь поет колись про це напише,
А поки лиш полин, неначе дим,
Сивіє гіркотою край дороги,
Долоні степу взявши у полон.
Жалі принишкли, смуток і тривоги
Допоки світ додивлюється сон.
А вже за мить розкрилиться узвишшя!
П`янким нектаром, дзвоном кришталю,
І буде сміх, і сльози, все крім тиші,
І загука хтось голосно: "Люблю"!
На оксамитом виткані стежини
Впадуть краплини нового життя...
І завирують сонця хуртовини,
І буде слово...
Гріх...
І каяття...
25.08.2018.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832863
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2019
автор: Ірина Кохан