Василькове « копито»

«  Я  що,  не  з  цього  копита?»  -  маленьким  
мовив  мій  рідній  брат  Василь.  Ці  слова  
стали  крилатими  для  всього  роду  мого  діда  Василя.


Це  фото  з  старого  альбому..  
Йому  вже  так  багато  літ..  
Мій  батько  з  братом  є  на  ньому
І  його  сестри,  баба,  й  дід.

Стара  хатина  у  загаті,  
Віконця  сірі  і  малі…  
Жили  бідненько,  не  багаті  -  
Та  хліб  із  сіллю  на  столі.

Важкі  післявоєнні  роки
І  в  хаті  п’ятеро  дітей:
Найменша  робить  перші  кроки,  
А  старших  вже  нема  тепер.

Немає  Лєни,  Колі,  Наді  –
В  голодний  вмерли  рік  вони.  
За  ними  слідом  Анатолій
Не  повернувся  із  війни.

Зоставсь  Володя,  ще  Марія,
І  Ганна,  Стася,  та  Іван.  
На  фото  діти  тут  не  всі  є:
Приходять  Федір  і  Степан.

Дід  працював  тоді  в  колгоспі,  
Сапала  й  баба  буряки,
А  її  мати  на  канапі
Читала  діточкам  казки.

То  як  могли,  так  виживали  
І  їли,  що  їм  Бог  послав.  
На  трудодні,  що  заробляли,
В  кінці  колгосп  зерно  давав.

То  ж  по  закінченні  лиш  року
Пекла  їм  баба  пиріжки,
А  ціле  літо  –  аж  допоки,  
За  «свято»  були  галушки.

Сім’я  жила  і  бідувала,
По  черзі  діти  в  школу  йшли,
Зарадить  як  біді,  не  знали:
На  двох  одні  лиш  чобітки.

Але  на  злидні  не  зважали,
Родина  дружньою  була.
Завжди  всі  разом  працювали,  
То  ж  вижити  сім’я  змогла.

І  розійшлись  діти  по  світу,  
Своїх  онуків  нажили,
Та  й  правнуків  до  їх  «копита»
Лелеки  в  хату  принесли.

Дивлюсь  на  фото  це  з  альбому  -
Такий  великий  в  мене  рід.
Коріння  родоводу  всьому
Ось  тут  на  фото  із  тих  літ

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832077
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.04.2019
автор: Ольга Калина