Вимирає Україна, що день вимирає,
Сини її, її дочки від дому втікають.
Розбрелися по всім світі доленьку шукати,
А нещасна Україна мов вдовиця-мати,
Все страждає, все горює,
Геть уже змарніла…
Чи то Бог її не чує?
Чи то оніміла?
Нема кому пожаліти,
Серце звеселити,
Ідуть роки, плинуть літа,
В’януть душі квіти…
Мальовничі краєвиди
Хащі поглинають,
А із них як ті сирітки
Хатки виглядають.
Будували батьки дітям
Не хати – хороми,
Й руки свої не жаліли,
Не лякались втоми;
Довгу долю виглядали
На життя в родині,
Все до дому свого дбали,
Все своїй дитині.
Вимирає Україна, що день вимирає,
Скільки люду де поділось, ніхто те не знає.
Розбрелися по всім світі доленьку шукати…
Доживають батьки віку біля свої хати:
«Де ті діти?..
Чи вернуться до рідного краю?..»
Одинокі в полі квіти
З вітром розмовляють.
21.02.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830461
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 25.03.2019
автор: М. Севастьянов