Уповні ґречну гречку скуштувавши,
лишивши ані нашим, ані вашим,
звикають знов поволеньки, потроху,
кишки до незрадливого гороху.
Горох доївши, видзьобавши рештки,
знов скучивши, зварю відерце гречки.
Із нею вкупі шлунок мовчки впустить
всі капості і пустощі капусти.
За місяць, як пустунка геть набридне,
не буду через це ридати ридма:
розчиняться в гарячій, спраглій крові
розкішні вінегрети бурякові.
Вовчицею гарчить, до столу мчиться,
на хліб лягти вже моститься гірчиця.
Неначе від коханої цидулка,
пікантності до страв додасть цибулька.
Нокаутом, у чесному двобої
часник обох затьмарює собою.
Як шлунку уривається терплячка, —
в гарнір ідуть булгур, кус-кус і ячка.
За ними, ніби до-ре-мі-фа-соль-ля,
зайде і вийде кулею квасоля.
Не став акселератом — от холера!
Така вона, пройдисвітка селера.
Так, часом я блукав... Та я б лукавив.
Гриз яблука, — не мняско, за лекалом.
(Лише одній не чинить спротив глотка:
скрадається підступно смерть солодка).
Казав то тато в слухавку, то мати:
"На біса зелень, каші та томати?
Жуєш буряк. Життя — суцільна мряка.
Вже геть захарчувався лобуряка!
Їж сало, шинку. Виплюнь апельсинку.
Час — шию наїдати, любий синку!"
А я собі всміхався тихо в ікла.
Покіль сімейка Адамсів не звикла.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828104
Рубрика: Жартівливі вірші
дата надходження 07.03.2019
автор: Олександр Обрій