Меланхолічний настрій тягне спати,
Якщо зірки погаснуть, то нехай.
Ці сльози із підлоги не зібрати,
Район мені шепоче: "Помирай..."
Самотні ліхтарі ведуть назад додому,
Десь в кронах загойдався час.
І не виходить усміхатися крізь втому,
Усе навалиться, я знов пишу про нас.
Про тих, кого й не існувало,
Вигадую, будую -- все не те.
І Серце що давно колись кохало,
Тепер уже ніколи не цвіте.
Це тьмяне світло омиває мої очі,
Скажи, скажи чому не хочу?
Знову кудись біжу посеред ночі,
Із серця віршем кровоточу.
Краплі дощу летять в мою свідомість,
Старе вікно -- розбите на шматки.
Хотів улесливо збрехати, та натомість,
Знов щирість переповнює рядки.
Забуті спогади ідуть з прибоєм:
Лунає сміх, знайомий голос.
Вони усі кусають душу роєм.
І під ногами кілька білих полос.
Палає ватра. Ми були всі разом.
Лиш завдяки моїм віршам,
Моя рідня не позникає з часом,
Та я на жаль залишусь сам.
26.02.19 ©Стася
(Максим Стаськів)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827957
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.03.2019
автор: Моряк