Відлягло, попустило і скресло,
Що той лід на весняній воді,
В серці змученім те перевесло,
Що тримало "тепер" і "тоді".
І замріяла в висі веселка,
Що несла коромислом сліди.
І в душі обізвалася прялка,
Смиче кужіль, щоб звести мости.
Що у часі заледве не щезли,
Припорошені пилом образ.
У єства закільцьовані жезли,
Що не знайдеш багатших прикрас.
Серцевина у вічності кріпка,
Первородний вогонь не згаса.
Запалає й зволожена квітка,
Так єднанням творять чудеса.
21.02.19
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826328
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.02.2019
автор: Валентина Ланевич