Сніжить під лютневі колеса порепаний присмуток,
і бризки лоскочуть моє оцинковане пузо,
зітхає турбіна від гірко-солоного присмаку,
і стогне педаль, як нервове тягло попід грузом.
Роз’ятрений вітер ворожить віршовані писанки,
а клімат-контроль надиктовує в’ялену прозу.
Вітри, певно, марять. Не час. Не трапунок для фентезі.
Куди її тягне у цю снігову холоднечу?
Ну все, зупини, не проскочиш вибоїни березня,
ці ями-ями́ скороспечено глибшають вічно,
і тільки горбочки з хрестами затягують чересом,
кружним кладовищем уздовж магістралей столичних.
Гальмо. Ну нарешті. Ручник… Їхні очі маслинові.
Дивись. Всі на місці, укриті пухким покривалом.
Андрійко. Софійка. Надійка. А ти й не посивіла.
Бо ще не забула, як кликали «матінко-мамо».
У протитуманкових променях з рисками синіми
примари гуляють у сніжки… так само-так само…
Химерний до скону узір, затуманений спокоєм.
Ну що, подивилась? Поїхали вже потихеньку.
Хлоп’ята зрізають дорогу за в’яза розсохою.
Тихіш. Зупинись. Не злякай. Розкажи побрехеньку.
Спитай, чи уважні, чи пильні, чи не наполохані…
Нехай пролетить вантажівка…
Бувай здоровенька.
Їх янгол катав, кіньми правив під срібним капотом,
в орлянку гуляв, ніби клав до скарбони монетку.
(2019)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824282
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2019
автор: Світлана Ткаченко