КАВУНИ


Цього  літа  гарно  вродили  кавуни!  Було  їх  на  людських  грядках,  як  гною.  Рідня,  сусіди  і  просто  роботящий  люд  –  всі,  хто  по  весні  кинув  зернину  соковитого  плоду  в  пухку  земельку,  втішаються  врожаями.  
І  я  святкую  дорід.  Неймовірно,  аж  цілих  одинадцять  кавунців!
Розляглася  опецькувата  братія  попід  квасолею  і  підморгує  смугастим  боком  до  сонця.
З-поміж  інших  вирізняється  плід  темно-зеленого  кольору  із  жовтою  цяткою.  Він  не  просто  великий,  а  величезний,  як  гладка,  блискуча  дядькова  голова.    
За  крок  від  нього  –  два  меншенькі.  Лежать  у  парі.  Нерозлийвода.  
Ще  п’ять  –  невеличка  симпатична  сімейка  рябих  колобків  із  закрученими  хвостиками  збоку.  А  личка  у  них  круглі,  хоч  циркулем  обводь.
І  десь,  у  лапатій  оксамитовій  огудині,  сховалися  три  «дульки».  Такі  дрібні  та  покручені,  що  справді  фігуру  із  трьох  пальців  нагадують.    
Дивлюся-милуюся,  аж  душа  співає!  І  цієї  солодкої  миті  пригадується  мені  дитинства  пора:  відвезуть  батьки  на  літні  місяці  в  село  до  діда  та  баби  на  гостини,  а  я  і  рада.  Там  Іринка  і  Сашко  –  мирові  друзяки!  
Столітній  дуб,  під  яким  свого  часу  відпочивав  Тарас  Григорович  Шевченко.  Таких  дубів  у  великих  містах  катма.  А  от  по  селах,  то  майже  у  кожному.  Та  наш  дуб  особливий.  Чим  саме,  хтозна,  але  особливий.  
Солодка  біла  шовковиця  Ліди  Сергіївни  і  чудернацькі  червоном’якушні  яблука  тітки  Вєрки,  які  краще  смакують  тоді,  коли  їх  зірвати  тишко쬬-нишком,  без  дозволу.  
Ставок  із  запахом  аїру  і  присмаком  живих  карасів;  жаби  в  очереті  і  барани  в  лікарському  саду;  коров’яче  лайно  після  прогону  домашньої  скотини;  вечірні  посиденьки  між  дорослими  із  правильно  налаштованими  «локаторами»,  щоб  не  проґавити  найсвіжіші  сільські  плітки.  І  звичайно  –  бабусині  кавуни.
Сидимо  з  дідусем  пообідньої  пори  в  холодку  під  абрикосою.  Тільки  не  під  тією,  що  до  сусідів  у  двір  дивиться,  а  під  тією,  що  ближче  до  собачої  буди,  бо  рослинка  гілляччя  має  пишніше  і  тіні  дає  більше.  А  тут  бабуся  з  грядки  щось  у  пелені  несе.
Ага,  думаю  про  себе,  десерт  не  забарився!  
Цієї  миті  дідусь,  мов  чарівник,  ножа  з-під  ослона  дістає.  
Не  мине  й  хвилини,  як  бабуня  в  одній  руці  тримає  твердошкірий  смугастий  серпантин,  а  в  іншій  –  яскраво-червону,  солодко-медову  кулю.
Поділить  між  нами,  нікого  не  обійде.  Першу  ягоду  дає  мені,  бо  онукам  треба  годити,  щоб  частіше  приїздили.  Другу  –  дідусеві,  щоб  «почастував»  черговою  небилицею,  яких  знав  та  знав.  Потім  пригостить  сусідських  хлопців,  котрі  вже  чатують  на  ласощі,  виглядаючи  із-за  штахету.
Сама  з’їсть  найменшу,  бо  з  невідомої  причини,  більша  їй  «до  рота  не  лізе».
Та  й  про  льоху  не  забуде.  Тварині  –  серпантин.
Їмо.  Хлопці  вже  по  цей  бік  огорожі  зручно  вмостилися  поряд  зі-мною  на  лаві.  
Балачки  на  потім.  Чути  лише  плямкання  та  чавкання  і  періодичне:  «фррррр»  –  це  обстріл  кісточками,  що  весело  вискакують  з  рота.
Дитячі  забавки  у  дорослих  викликають  тільки  посмішки.  Самі  того  не  роблять,  бо  не  гоже.  Що  скажуть  сусіди,  коли  узріють?  Соромно!
Та  все  у  нас  питаються,  чи  бува,  не  ковтали  зерня,  бо  воно  у  шлунках  дозріє  і  за  місяць-два  із  маленьких  неслухняних  вушок  виткнуться  пагінці,  а  потім  і  кавунці  з’являться.  
Смішно  нам  від  почутої  небувальщини.  Регочемося.  
«Такі  дорослі,  а  в  дурниці  вірять!»  –  шепоче,  мов  вуж,  мені  в  праве  вухо  Сашко.
«Ага,  блихун  твій  дід!  –  в  ліве  втлумачує    гаркавий  Олег.  –  Он  моєму  батькові  лисе  пузо  лозлізали  і  киски  помили,  бо  він  їв  либу  з  головами.  А  тут  маленьке  зелнятко».  Фррррр!
Гриземо  кавуни,  мов  яблука,  а  сік  з  них  так  і  тече  поміж  пальців  та  по  ліктях,  падаючи  на  землю  червоною  цівкою.  Ось  вже  невелика  калюжа  до  себе,  наче  магнітом,  притягує  мух  та  кота.  
Підійшов  Мурчун  поближче  до  солодкої  калюжки,  принюхався,  неохоче  лизнув  та  й  пішов  геть.  Не  до  смаку  коту  натурпродукт.  А  от  дрозофіла  не  така  вибаглива  пані.  Їй  в  цю  хвилину  для  повного  щастя  тільки  нектару  і  не  вистачало…  
Солодка  мить!  Смакуємо  сповна!    
Наїлися  хлопці  від  пуза.  Дякують  –  і  гайда  по  вигону  ногами  м’яча  буцати.  А  я  із  віником  у  руках  ретельно  збираю  оте  веселе  «фррррр».  Хазяєчка  як-не-як!


Оповідання  відзначене  грамотою  літературно-мистецького  конкурсу  імені  Всеволода  Нестайка  02.02.2019  м.  Бердичів

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823974
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.02.2019
автор: Оксана Пісня