Хочете - вірте, хочете - ні, а я живу, неначе, у казці і свій Карлсон у мене є, ні, стійте, не один, а два. Один живе на горищі великого будинку, так-так, я постійно чую, як він стукає, там, у мене над головою, коли пробирається вечорами через дірку, зроблену ним самим між шифером на даху, а звати його Рудо-хвоста Білка.
Саме так, вам не почулося. Чи живе білочка на горищі постійно, чи тільки приходить туди, щоб поповнити свої запаси у схованці, може й горішками, котрі ростуть побіля хати, те спитати потрібно було би у неї та руденька прудка, швидко тікає, тільки мелькнула хвостиком і вже не видно її, втекла.
Другий Карлсон, але стривайте, трішки передмови...
Коли моя мама залишилась сама, після відходу тата у вічність, я переїхала до неї, на хутір, щоб підтримувати її та допомагати. Самі знаєте, хто живе близько до землі, той, частково, з неї і виживає і той, хто звикнув відчувати землю босими ногами, хто знає, яка грудка землі на дотик пальців, той ніколи не зможе змиритись з проживанням на поверсі, в кам’яниці, от, як я жила донині, бо ж і сонце на власному подвір’ї світить по-особливому, ласкаво та тепло.
Та, що ж я? Ага, про другого Карлсона.
Минулого року, якраз напередодні Водохреща, випало чимало снігу, що іскрився, переливався на сонці, бо морозець не ловив гав, він і мене добряче пощипував за носа, коли я йшла подвір’ям, а, там, Карлсон, а, вірніше, вона - зайда-підкидьок, чорна кицька. Так роблять по селах, грають малими котенятами, ніби, у підкидного м’яча. Відносять від свого дому, від гріха подалі і хай буде що буде з ними, аби не залишались на очах.
Кицька-зайда якось зуміла протриматись до сильних морозів, а далі не сила стало їй одній виживати і вона мовчки підійшла до мене, до самих моїх ніг, та мовчки заглянула у вічі.
З того часу Чорнушка, як Карлсон, живе на горищі літньої кухні і спить, або відпочиває на коминних лежаках. Хатньою кицька так і не стала та вона, коли голодна, зіскакує з горища донизу і їсть зі своєї мисочки, яку я ставлю для неї, а ще, майже кожного разу, перед тим, як почати їсти, зайда повертає до мене голову і дякує. Ні, вам це не почулось, саме дякує, я, хоч і не розумію котячої мови, але впевнена, що це так. Інколи кицька про щось розповідає мені, у той час звучить не звичне для нашого людського вуха нявкання, а з її горла виривається якийсь мелодійний, милий клекіт, бо й сама Чорнушка за своїм характером добродушна. Вона іде до мене на руки, ходить за мною слідом хвостиком і ми з нею разом споглядаємо навколишні краєвиди, слухаємо тишу чи завивання вітру, або спів солов’я та іншого птаства, на яке така багата наша земля.
17. 01.19
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821765
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.01.2019
автор: Валентина Ланевич