В лабіринті років, підкрадаючись тихо,
з різних гострих боків Час розшукує вихід.
Відкладаю всі справи, одягаю пальто.
І, знайшовши, питаю: "Чуєш, Час, а ти хто?"
"Бачиш вежу величну, з тротуару авто?
Ті існують фізично, Я ж бо просто Ніхто.
Я лиш те, що здалося чи момент, який буде.
Сивина між волоссям і наповнені груди.
Недочитана книга, незакрите віконце.
Я довічна інтрига, чи зійде завтра сонце.
Я у димній завісі покуйовджених хмар,
і багаття у лісі, і нестримний пожар.
Я трава під снігами, під дощем згнила дошка,
на руках тата шрами, на чолі в мами зморшка.
Я стежина додому і земля під ковилою.
Я печаль невідома, Я сльоза над могилою.
Стукіт грудок по гробу, побічна дія браку.
Я чиясь марна спроба не померти від раку.
Я наповнена склянка. Й на війні під прицілом
лиш дурна обіця́нка повернутися цілим.
Темна чорна хустина попри мамину згоду.
Я раптова гостина по дорозі в негоду.
Я у барві фіалки, напрацьованих плечах
та в покинутій змалку зсиротілій малечі.
Я нестримане слово, зледеніння Говерли,
я кохання раптове і любов, що померла.
Я розливи Дунаю, заметіль в атмосферах.
Тінь ацтеків і майя та абетка в печерах.
Я сторінка історії, й за сюжетом і змістом
лиш епоха на обрії. Я зруйноване місто.
Я натхнення у віршах, сміх дітей в шапіто.
Хоч, напевне, між іншим, Я таки той Ніхто".
Перебити не сміла,
й по дорозі додому
я одне зрозуміла:
"Не Ніхто, Час у всьому".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821094
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.01.2019
автор: Віталія Грицак