Стоїть стіл з чорного дуба. Чи не сорок нас за ним?
Печаль залягла на повіки; на колінах — позолочені маски.
Ще трохи — і плюхнемось до вод невичерпних.
Виглядати будемо коханих, поки нагрянуть.
Чому не вертаються до нас з того світу?
Вороття немає — немає хіба що для нас,
Відколи імена їхні прикликаємо трикляті.
У відповідь чує кожен своє,
А я — вереск замогильний і сміх хрипкий.
Не стій мов укопана під дверима, бо й ті — з чорного дуба.
Чи не сорок нас сьогодні прошмигнуло крізь них?
Вовкуваті маски поздіймали, нап‘яли позолочені;
І лежать на колінах порослі мохом рештки.
Не знаю, не знаю, як ви, безгрішні й неторкані,
А ми ридали потайки, як орки,
Розвинувши нюх, зір і слух на найважче.
Лиш те, що сколихнуло нас, завжди з нами,
А «люди — замінні», сказала людина, перша й остання.
Тінь охмарила чоло; тепер і воно з чорного дуба.
Не зронивши ні слова, щезаємо, як шерех трави.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819993
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.01.2019
автор: