Розділ 6.

[i]В  спалених  землях  було  на  диво  холодно.  Колись,  в  цій  частині  Антарії,  був  багатий  край.  Каторжники  працювали,  щоб  добути  коштовності  з  надр  землі.  А  потім  земля  розступилась  і  з  неї  витекла  гаряча  червона  ріка.  Лава,  як  її  назвав  Мефодій.  З  часом,  земля  знову  зійшлась,  але  сюди  ніхто  не  повертався.  Я  довгі  місяці  блукав  тут  в  пошуках  некромантів,  доки  не  потрапив  до  потаємного  містечка,  Саар.  Маленьке  містечко,  заховане  в  надрах  гори.  Всюди  темно,  місцями  горить  вогнище.  Я  мало  що  пам'ятав  з  того.  Похмурі  вулички,  поодинокі  силуети,  проходили  повз,  інколи  затримуючи  на  мені  погляди  напівживих  очей.  
І  ніякого  сонця.  Темрява  володіла  цим  місцем.
Там  я  й  зустрів  Полум'я.  Вона  сиділа  в  пустому,  темному  тронному  залі,  на  кріслі  з  кісток.  Два  ходячих  мерці  стояли  в  неї  за  спиною  з  алебардами.  Їх  очі  дивились  на  мене,  але  не  бачили.  Запах  гнилої  плоті  викликав  у  мене  нудоту.  Полум'я  не  немов  не  чула  цього  запаху.  
Описати  Полум'я  я  не  можу  до  сих  пір.  Пам'ятаю,  що  коли  вона  відкинула  каптур,  я  побачив  лице  Марії.
-  Я  мабуть  марю  —  слова  ледь  вийшли  з  мене,  пробивши  бар'єр  здивування.
-  Не  мариш,  відповів  голос  Марії  –  просто  непосвячені  бачать  мене  по  різному.  Кого  в  мені  бачиш  ти?
-  Дружину  —  я  вперше  почав  затинатись.
-  Любиш  її?
-  Більше  життя.
-  Життя?  —  її  кутики  губ  смикнулись  і  я  переконався,  що  ніяка  це  не  Марія.  Вона  так  не  всміхалась.  Її  усмішка  щира,  трішки  наївна,  але  не  така.
-  Того,  кого  ти  шукаєш,  звуть  Понтій.  Я  не  знаю  де  він,  ми  не  товаришуємо.  Але  я  можу  спробувати  його  знайти.  Тільки  от  для  чого?
-  Якщо  ви  звільните  душі  моєї  дружини  та  сина,  я  віддам  вам  свою.
Я  готовий  був  на  все.  Я  безмежно  люблю  свою  сім'ю,  і  готовий  заплатити  таку  ціну,  щоб  вони  знайшли  спокій  після  смерті.
-  Це  не  в  моїй  владі.  І  Понтій  так  само  не  в  змозі  допомогти.  Навіть  його  смерть  не  принесе  тобі  бажаного.  Тут  все  діло  в  магії,  що  тече  по  наших  жилах.  Але  ти  і  так  знав  це,  правда?  Пройшов  такий  шлях,  щоб  переконатись?  Справа  Мефодія  живе  навіть  після  його  смерті.
-  Звідки  ви  знаєте?
-  Я  відчуваю  його  кров  на  твоїй  сокирі.  Порча  дає  мені  таку  можливість.  Я  й  тебе  навчу,  якщо  хочеш...
Я  заперечно  похитав  головою.  В  двері  постукали.  Полум'я  всміхнулось  посмішкою  моєї  дружини.
-  Ти  несеш  смерть,  Роран,  загрозу  для  всіх  нас,  але  я  не  забиратиму  твоє  життя.  Знаєш  чому?
-  Чому?
-  Тому,  що  я  хочу  побачити,  чим  це  все  закінчиться.[/i]
***
Іштар  я  побачив  на  сході  сонця.  Справжня  неприступна  фортеця.  Найбільше  місто  в  усій  Антарії.  Мури  оточені  глибокими  ямами  з  водою  та  кілками  під  нею  на  випадок  засухи.  Суворі  бастіони  з  сірого  каменю  з  балістами.  Охорона  міста  ретельно  виглядала  неприятелів.  В  місто  вів  лише  підвісний  міст,  на  котрому  вже  було  з  кілька  десятків  возів.  Люди  ховались  від  війни.  Військо  Моргота  молодшого  нікого  не  жаліло.  Всередині  ж,  Іштар  був  переплетенням  найрізноманітніших  культур  та  споруд.  Великий  ринок  в  центрі,  поряд  такий  самий  ринок,  але  вже  для  рабів  з  усіх  куточків  Антарії.  Рабовласників  я  не  любив  трішки  менше  за  чарівників.  Не  раз  з'являлось  бажання  повідрубувати  руки,  що  тримали  нагайки.  Неодноразово  в  дорозі  я  так  і  робив.  Ненависть  рабів  до  своїх  хазяїв,  здавалось,  пересилювала  мою.  В  такі  моменти  я  бачив  у  них  споріднені  душі…  
За  межами  ринку,  місто  перетворювалось  на  живий  лабіринт  з  вузьких  вуличок  та  будинків  найрізноманітнішої  форми.  Високі  з  куполами,  низькі  з  плоскими  дахами,  знову  високі  з  гострими  дахами  з  черепиці.  Будинки  з  великими  вікнами  і  балконами,  будинки  без  вікон.  Далі,  йшов  замок,  що  останні  сто  років  слугував  монастирем.  Самого  князя  Велерада  посунули  з  власних  володінь,  залишивши  лише  північне  крило.  Рештою  володів  Пірокар.  
Майже  на  кожному  кроці,  де  вулиці  не  були  вузькими,  стояли  статуї  Вогняного  володаря.  Лицар  в  шоломі  з  мечем  у  вогні.  Там  де  статуй  не  було,  були  глаштаї,  що  закликали  відректись  від  фальшивих  Богів  і  знайти  спокуту  та  захист  під  крилом  червоного  Бога-воїна.
Від  згадки  про  це,  я  плюнув  собі  під  ноги.  Де  буде  ваше  вогняне  божество,  коли  я  зруйную  джерело  чарів?  Я  зрубаю  те  дерево  і  все.  Тоді  захист  тих  статуй,  знадобиться  тобі,  Пірокаре,  коли  тебе  і  твоїх  людей,  на  них  ж  і  повішають.
Людей  на  дорозі  до  Іштару  було  ціле  море,  немов  усе  населення  Антарії  вирішило  перекочувати  сюди.  Довелось  пів  дня  простояти  в  черзі  біля  воріт,  але  ближче  до  вечора  таки  потрапив  всередину.
-  Дім,  милий  дім  —  прошепотів  собі  під  ніс.
Колись  я  жив  тут,  доки  в  місті  не  стався  бунт,  внаслідок  якого  третина  померла  від  голоду  та  хвороб,  а  ще  третина  від  розправи  магів  вогню.  Місто  змінилось,  я  ледь  впізнавав  лабіринти  його  вуличок.  Не  можна  зупинятись.  Я  ще  ніколи  не  був  так  близько...
Сьогодні  вночі  все  закінчиться.
***
В  самому  місті  посилено  ходили  патрулі.  назрівав  бунт.  Вулиці  смерділи  потом,  кров'ю  та  сечею.  Нічого  не  змінюється.  Коли  лабіринтами  вуличок  не  носились  патрулі,  то  ними  носились  грабіжники,  бунтівники,  та  повії.  Відрізнити  можна  було  хіба  останніх,  інші  ж  відмінностей  по  великому  рахунку,  не  мали.
Мене  ніхто  не  насмілювався  зупиняти,  завдяки  моєму  росту,  та  сокирі  за  спиною.  До  самої  дороги  до  замку  дійшов  без  пригод.
Пригоди  почались  пізніше.  
Площа  між  будинками  та  замком  була  вкрита  каменем  та  кров'ю.  З  одного  боку  стояла  охорона  з  щитами  та  алебардами.  З  іншого  зібрались  люди.  Вони  щось  голосно  кричали,  щось  про  свої  права,  умови  життя.  Я  не  слухав,  так  як  хороші  гасла  губились  серед  тонн  образ  його  величності  та  сімейства.  Охорона  нервувала.  Жителів  ставало  все  більше.  Інколи  в  охоронців  кидали  камінням.  Вся  площа  наповнювалась  аурою  тривоги  та  напруження.  Сьогодні  проллється  кров.  Варто  лише  відійти  вбік  і  дочекатись  допоки  не  почнеться  найцікавіше.
Мабуть  це  і  є  задумка  Пірокара  —  згадав  слова  Лео  в  шинку  —  гарний  лялькар  смикав  ниточки,  а  ляльки  слухняно  кидались  на  охорону  Іштара.  Пірокар  задумав  переворот.  Сьогодні  Велерад  програє  ще  одну  битву.  Фінальну  для  себе.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817035
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2018
автор: Тост