Важко дишуть парою в повітря
змерзлі і скоцюрблені міста.
Важко... Та знайдіть її, повірте!
Дюдя. Прірва. Ніч. Воєнний стан.
Вже не б’є в бруківку дрібен дощик.
З неба ячна сиплеться крупа.
Ночі й вечори – темніші, довші.
Блиск алей пустельних. Ср@копад.
Овид замережала пороша.
В груди грудень б’є. Воєнний стан.
Хочеться, щоб тепле щось, хороше,
рідне поруч мовили вуста.
Пильно прислухаюся до тиші.
Спокій в ній принишк, подівся десь.
Серце прагне креслити дотичні
до твердих, зневірених сердець,
що у них ще жевріє, живе десь,
ворохобить холод вечорів
під бронежилетом ожеледиць
дика, невпокорена черінь.
Знов лапате диво піде в тиші.
Бавсь, топчи... Лиш на своє не стань!
Дзьобиком пробилась ідентичність.
Київ. Ніч. Хлоп'я. Воєнний стан.
© Сашко Обрій.
* – мається на увазі мовно-культурна ідентичність.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816836
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 09.12.2018
автор: Олександр Обрій