Розділ 5.

[i]Століттями  Антарією  правили  чаклуни.  Магія  —  говорили  вони  —  поза  політикою  та  світськими  справами.  Чари  допоможуть  вилікувати  всі  недуги.  
І  як  результат  міста  вмирали  від  чуми,  Ярли  та  князі  йшли  одне  на  одного  війною.  Ріки  пересихали.  Ліси  горіли  раз  в  кілька  років.  Люди  вмирали  прямо  на  вулицях.  Ватаги  харцизів  грабували  цілі  села,  віддаючи  людей  некромантам  для  експериментів  та  жертвоприношень.
-  Життя  жорстоке!  —  суворо  відрізав  тоді  Пірокар  і  мене  спустили  по  сходах  монастирю  в  Іштарі.  Він  не  хотів  тоді  нічого  робити:  В  нього  з  лідером  некромантів,  Полум'ям,  був  мир.  Смерть  Понтія  (незважаючи  на  те,  що  той  був  відступником,  навіть  серед  своїх)  могла  знищити  крихкий  мир.  Для  Пірокара  Марія  і  Тео  були  всього  лише  простими  смертними.  Для  мене  вони  були  сенсом  всього  мого  життя.  
Для  мене  вони  були  всім…[/i]
***
Наступного  ранку  Лео  чекав  на  дворі.  Світило  сонце,  останні  теплі  дні.  Лео  одягнутий  в  свою  броню,  за  спиною  меч,  на  поясі,  коротка  шабля.  Я  броні  не  носив,  лише  інколи  кольчугу,  щоб  не  сповільнювались  рухи.  Наші  тіні  зблизились.
-  То  ми  домовились?  —  з  порогу  запитав  Лео.
Я  обхопив  сокиру  міцніше.  Вибір  був  очевидний.  Мене  бісив  Лео,  мені  не  подобалась  його  самовпевнена  посмішка.
-  Значить,  не  домовились  —  Лео  дістав  меч  і  направив  лезо  на  мене  —  жаль.
Не  знаю,  що  він  ще  хотів  сказати,  мене  це  не  хвилювало.  Я  спробував  знести  йому  голову,  але  він  виявився  спритнішим.  
Щока  загорілась  від  багряного  сліду,  що  той  залишив.  Я  не  одразу  помітив,  як  вилаявся.
Лезо  меча  направлене  мені  в  шию.  Я  відбив  його  лезом  сокири  і  вдарив  ногою  йому  в  живіт.  Лео  впав  і  відкотився  вбік.  Лезо  сокири  зайшло  в  землю  замість  його  голови.
-  Це  все,  на  що  ти  здатний?  —  усміхаючись  спитав  найманець  —  звик,  мабуть,  битись  з  старими  та  безпомічними.
Цього  разу  він  атакував  швидше.  Фінт  мечем,  тоді  удар  кинджалом,  знову  удар  мечем.  Відбивати  удари  я  не  став,  відскочив  назад,  тоді  вбік.  Одразу  ж  випад  кинджалом  в  лице.  Лео  ухилився.  Я  пригнувся,  меч  просвистів  зовсім  близько,  розрізавши  жмут  волосся  на  моїй  голові.  
Сокирою  зачепив  його  за  п'яту  і  потягнув  на  себе.  Лео  знову  впав.  Цього  разу,  я  не  дав  йому  встати.  Лезо  сокири  направив  йому  до  горла.  Він  випустив  зброю  з  рук.  Навколо  нас  вже  зібрався  натовп.  Зівакам  було  цікаво,  чим  все  закінчиться.  Лео  тут  знали  всі,  але  боялись  його  меча.  Але  тепер,  коли  він  лежав  беззбройний  на  землі,  страху  не  було.  
-  В  цих  краях  ненавидять  людей  мага  вогню!  —  голосно  прокричав,  щоб  чули  всі  —  в  вас  там  двоє  висять!  Немов  герб  триклятого  містечка  –  До  мого  реготу,  приєднались  десятки  інших  –  Цей  чоловік,  що  ковтає  пилюку  з  моїх  чобіт  —  лиже  чоботи  Пірокару,  як  мерзенний  раб!
Лео  зрозумів,  що  зараз  станеться.  Його  очі  розширились  від  страху
-  Добий  мене!  —  з  ненавистю  виплюнув  він.
-  Я  не  хочу  його  смерті!  —  пропустив  його  слова  повз  вуха  —  але  місцеві  звичаї  поважаю!  Лео  потягнувся  до  кинджала,  але  отримав  древком  сокири  в  лице.  Ногою  я  відкинув  меч.
Місцевий  люд  радісно  загудів.  Лео  тут  не  любили.  Я  відійшов,  дозволивши  найманцю  встати.
-  Ну,  хто  посміє?!  —  кричав  тримаючись  за  лице.
Спочатку  не  було  нічого.  А  тоді  хтось  з  натовпу  напав  і  вперіщив  найманця  кийком  по  голові.  Лео  відповів  кулаком  в  лице.  Люди  немов  збожеволіли.  
-  На  гілляку  його!  Спалити!  Четвертувати,  і  зварити  в  котлі!
Лео  Карахала  поглинула  юрба.  Він  відбивався,  наче  загнаний  звір,  але  сили  були  нерівні.  
Я  стояв  по  оддаль  і  впивався  їх  ненавистю.  Мій  регіт  ставав  гучніше,  в  той  ж  час,  коли  крики  Лео  затихали.
***
Лео,  ще  довго  забивали  до  смерті,  коли  я,  продавши  його  меч,  купив  коня  і  покинув  містечко.  До  Іштару  було  неблизько,  але  я  чекав  десять  років.  Десять  років,  день  у  день  мені  снилась  сім'я.  Кожний  день,  я  перелічував  імена  вбитих  мною  людей.  І  з  кожним  днем  я  ненавидів  цей  світ,  котрим  правлять  чарівники.  Час,  здавалось  мав  владу  лише  над  моїм  лицем.  В  довгому  волоссі,  все  більше  сивини,  Лице  покрите  зморшками  та  рубцями.  
Але  всередині  був  той  ж  Роран...  Повний  сили  та  вогню  в  грудях.
Роран,  що  втратив  людську  подобу.  Мефодій  виявився  правим  —  вороття  не  було.  Я  любив  свою  роботу.  Не  так,  як  Марію  і  Тео,  любив  свою  брудну  справу  викривленою,  збезчещеною  любов'ю.  Ненависть  давала  мені  сили  жити,  але  поволі  забирала  самого  мене.  Я  не  хотів  жінок,  я  не  всміхався  дітям,  не  пив  в  шинках.  Все,  що  рухає  мною,  лише  смерть,  бажання  забирати  життя.  І  я  заберу  ще  більше,  заберу  скільки  потрібно,  щоб  дійти  до  своєї  мети.  
-  Скоро  я  буду  з  вами  —  пробурмотів,  дивлячись  в  небеса.

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816789
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2018
автор: Тост