Озвися, серце небайдуже,
на крик зажурливий дитини.
Вона волає без упину,
бо надто болісливо тужить
за тим, хто в теплії долоні
загорне серце й там зігріє...
та розшматовує надії
мовчання батьківське в полоні
химерних страхів й нелюбові...
Ще й чорний крук погляне скоса...
Душа розхристана та боса
у світі жебрає - в полові
бодай зернину розшукати...
Озвися, серце, годі спати...
Не просто так писано цей вірш. Опісля того, як розформували дитбудинки, багато дітей знаходяться у реабілітаційних центрах та профільних санаторіях. Прийомні або опікунські сім"ї - це досить важка праця батьків. Та, попри труднощі, вони є. Але дітей надто багато. Може хтось ще має сили чи бажання прихистити дитину, якою знехтували власні батьки. Діти різного віку, від зовсім маленьких, до підлітків, що мають не лише один досвід - дитбудинок, в когось ще лишилося бажання мати маму й тата, бо вони їх пам"ятають. Усі без виключення, особливо 16-17 літні, чекають, що хтось пригріє їх. На утримання дитини є виплати та деякі пільги.
Той, хто бачив цих дітей, шокується тим, що усі вони оченятами просять "візьми мене!" Скільки років доводиться дивитися їм у ті зболені очі, а однаково тяжко...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816642
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.12.2018
автор: АРИНА ЛУГОВСКАЯ