Якось другові моєму валет за даму зайшов,
Коли він на білборді прочитав
«Шукаєш жіночий ідеал? Тоді бігом у цахал!»
Набравшись духу, готуватись заповзявся Жека.
Неждано-негадано телефонує,
Попереджає мене і багІру: [i]проводжайте!
Без мене вам гірчитиме[/i], вигадує собі.
А ми з Багірою посиденьки справляємо:
Витіваємо пародії для великої-великої сцени,
На яку вийти б не осмілились нізащо, бо це
Для дівчат пристойних безчестя, стидовище, бошет останній.
Ми радше юшкою вмиємось,
Ніж будемо соромити свої
І без того безсоромні сім‘ї.
І ми примчали в жовтих сукенках,
Сфабрикували сльози для годиться,
І бажали Жеці гідно пройти курс молодого бійця,
У пошуково-рятівній службі стати командиром,
І берета не губити, коли носитиме під погоном.
«Вам видадуть шпильки, заколиш собі», мудрує Багіра,
Бо в неї брат зі званням равнагадмішне.
Хто-зна, що це таке, та пузань щоразу
Коли бачить мене, хоче підсадити.
«Його цербер і то людяніший», підмітив Жека.
А ми й далі бажали йому бегацехá і всього потроху.
Подарували б йому губну гармоніку, як бачили в кіно:
Гармоніку зобов‘язаний мати кожен амурний боєць.
Та він заявив: «У того самого фріца-єфрейтора теж була!»
«І в прадіда мого карамельного!», я обурилась.
Та він стверджує, що мій прадід — шмук і тухас лекер,
І гармоніка доказом тому.
Ой, дати б по писку за такі слова! Та сьогодні зась,
Ми проводжаємо його в [s]останню...[/s] цахал.
І він, тамуючи хвилювання, як справжній репатріант,
Зачав лаяти все і всіх, бо в країні цій
При нагоді і без неї лаятись бажано.
Ти неконкурентноспроможний, якщо не лаєшся.
Ніхто руки тобі не подасть, якщо ти, впавши, не лаєшся,
Бо, значить, не болить.
Полежи, отже, і подумай, якої помилки допустився.
[i]Побували у гостях, і вам не сподобалось?
Тоді виречіть на виході з будинку: бодай би ти згорів!
Не стримуйтесь в досаді: бодай би ти згорів ще торік![/i]
Наостанок Жека освідчився, що обрав би одну з нас,
Якби ми не були розквітчані,
Бо йому конче партію фіалок подавай.
«Ну то чухай у свій цахал, і бодай би тобі
Попалась не Мар‘яна чи Фейга-Шейна,
А квітчаста крокодила-гена!», закляли ми його
На ідиші, як лише найближчим можна.
І стали за рогом, спостерігаючи, як він
До призовного пункту прямує врочисто.
Та сталось не так як гадалось.
Ще кілька сходинок зосталось до бейт гаялю,
Аж ось налетіли Жекині дядьки й брати, взяли під руки, і понесли.
«Ти тільки не пручайся, а там якось виберешся»,
Гукнула йому Багіра
Так, що крім мене ніхто не почув.
[i]Довело до бейт гаялю небесне провидіння,
До шоршерет гаялю не пустило.
Носи хіба що уві сні торбу хакі,
Жіночий ідеал на землю спусти.[/i]
«Випускник єшиви, з порядної сім‘ї, з роду Давида!
Що ти надумав собі?!», відчитує його рідня.
А вони всі на одне лице,
І міміка одна — "кірпіч", як каже моя мама.
Мамо, мамо, говори по-людськи!
"Я й по-людськи, по-радянськи!
І Лукоморье зараз розкажу!"
Тож поволокли потомка Давида під домашній арешт.
А нас не підпускали,
Бо ми — сарахмани і зле начало.
А як випурхнув на волю, купили йому нове пальто.
"У мене таке вже є!", козириться Жека.
Ну-ну, дурнику, пальто їсти не просить! Хай буде!
А до війська все одно б не взяли,
І Буцефала б не дали.
“Віковий бар‘єр, друже”, підсумовує Багіра.
Зате обновка нівроку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816523
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 06.12.2018
автор: