[i]Марія була для мене всім. Ніколи нікого я так сильно не любив. Я не бачив свого життя без неї. Її посмішка, її погляд блакитних очей... Я думав, що звикну за стільки років, але кожний раз, я закохувався наново.
Я зустрів її в тому ж селищі, до котрого ми перебрались. Я закохався в неї з дитинства, з самого першого погляду. Через десять років, досягнувши шістнадцяти, ми одружились. В її блакитних, наче сонячне небо очах була радість, я не міг знайти собі місця від щастя. Я кохав її, я хотів співати, плакати, сміятись. Але найбільше я не хотів відпускати її з своїх обійм. Не відпускати ніколи. Вечорами, вона приходила до мене в кузню, клала руки мені на плечі. Вона робила це лагідно, так, що мені здавалось немов в світі більше нічого неважливо крім її обійм.
Так ми і сиділи до глибокої ночі. Не потрібно було звуків, голосів, лише ми з нею, ніч і тишина...[/i]
***
Ранок зустрів мене в дорозі. Часу було обмаль, довелось поспішати. Коня я загнав ще вчора, скотина не витримала. Тепер я йшов пішки. Інколи мене обганяли військові обози. Воїни похмуро крокували, туди-сюди роз'їжджали кінні патрулі. Всюди тепер війна. Моя ненависть губилась серед відчаю та страху інших. Солдати йшли на власну смерть. До найближчого воєнного табору було зовсім трохи. Дорога повернула в скелясте урвище кривавих мечів. Вся Антарія зосередила там свої сили. Війна з Морготом молодшим виснажувала обидві сторони. Але я йшов туди не тому, що хотів побачити, чим все закінчиться. Для мене більше не було в цьому змісту. Після завершення моєї помсти світ може згоріти, мені тепер однаково.
На схилах урвища стояли лучники, дорога була найбезпечнішою. Не дивно, туди стягувались всі сили.
- Довго ще до табору? — спитав в проїжджаючих мимо солдат. Вершник похмуро показав напрям.
- До полудня дійдеш — і ударив коня шпорами.
В кімнаті шамана, я знайшов ще одну частину карти, про котру говорив Мефодій, старий, що воскресив мене, та наніс руни на мою сокиру. Ще там було запрошення на колегіум магів.
Воїни відмовлялись йти в бій знаючи, що маги будуть поливати їх вогняними стрілами. Для цього найвпливовіші чарівники й зібрались. Потрібно було домовитись про неучасть в великій битві. Раз там чарівники — мені туди. Моя сокира хотіла крові.
***
[i]Тоді я не помер. Точніше думав, що вмер, але Мефодій вважав інакше.
- Ти не хотів помирати — пояснив старий — твій дух був проти цього.
В його домі, було темно і холодно. Мефодій завжди жив на окраїні. Говорили, що він могутній пророк, але чутками Антарія повниться.
- Я міг зустрітись з дружиною та сином.
- Не міг — сумно похитав головою старий — їх там немає.
- Звідки тобі знати? Ти всього лише старий дурень.
- Знаю, не сперечайся! — гаркнув старий — їх душі тепер належать некроманту Понтію — мені жаль, але ти їх не побачиш.
- Тоді я знищу Понтія — слова віддали мені кашлем.
- Це не допоможе — сумно сказав Мефодій – вбий хоч всіх, а їх душі не повернути…[/i]
***
Солдат не брехав. До полудня переді мною відчинились ворота чорного замку. Фортеця мала захищати урвище, зараз була зборищем місцевого аристократичного непотребу. Доки солдати робили брудну роботу, ярли, князі, воєводи веселились. Слуги носились з бочками медовухи. Сам замок виглядав страшно. Стіни з сірого каменю, високі бастіони, а за ними ще вищі башти з гострими кутами. В замку несло потом, кров'ю та сечею. З воріт інколи виїжджали повозки з тілами. Маленькі сутички та засідки ніхто не відміняв.
Мене пропустили, оскільки я був ковалем. Ковалі на війні потрібні. Старший коваль задав мені кілька питань. Низький, широкоплечий, з чорною бородою, сталевими м'язами, як в усіх ковалів. Глибоко посаджені очі, на довгому носі рубець. Шкіра місцями почорніла від жару плавильні. Ми з ним обговорили нові способи виковування сталі, посперечались, але він признав мене і вартові пропустили мене всередину.
- Люблю війну — сказав, показуючи мені кузню — розбагатію, сидячи в замку, поки ті дурні кров проливають.
- Головне, щоб роботодавець не скопитився — відсторонено відповів я.
Кузня була краще, ніж моя. Колись я б мріяв працювати в такій.
- Головне, щоб трикляті чарівники домовились — старший плюнув собі під ноги — тоді роботи буде ще більше.
- А де вони?
- Та он там — він не звернув уваги на зайву цікавість і показав на найвищу вежу.
Вежа по праву була найвищою. Гострий шпиль на горі, всього лише кілька вікон. І що головне: єдиний вхід.
Коваль познайомив мене з іншими та показав графік роботи. Я заступав завтра. Чудово, встигну виспатись до ночі.
***
Те, що чаклуни самовпевнені дурні, відомо всім. Вони черпають силу з землі, води, повітря, вогню, крові та порчі, але безсмертними їх це не робить. Вони живуть довше, але все можна виправити.
Вхід в башту, де вони домовлялись ось вже кілька днів, не охоронявся. Якби там стояв хоч один вартовий, все було б набагато тяжче. Проте нікого не було. Я спокійно відчинив двері. Руни на моїй сокирі, та в купі з моєю ненавистю захищали мене від будь-якого прояву магії. А ненависть моя була сильною. Всередині мене горів вогонь, спопеляв мене, оголював нерви, щоб вони не притупились, і нікчемна співчутливість не зайняла місце злості. В вухах гуділо, червона пелена падала на очі, але я відкидав це. Я хочу пам'ятати усе зроблене мною.
Сходи круто йшли серпантином. Я піднімався в абсолютній темряві. Сокира тепер висіла за спиною. Зустрінь я кого, то згодиться щось коротше.
Нагорі я натикнувся на двері і на сплячого охоронця. Каптур накинутий на голову. В руках посох. Я не зволікав: Вихопив кинджал з чобота і всадив йому в горло. Він прокинувся, хотів заволати, але я затис йому рот рукою. Наші погляди зустрілись і він заціпенів. Я не знав, хто він, але я ненавидів його. Ніж провернувся, вийшов з шиї, обдавши мене потоком крові. Я наніс кілька швидких ударів в живіт, тоді зловив його за голову і вперіщив в стіну. Череп тріснув, стіни окрасились новими кольорами.
Я відкинув тіло назад і те, що залишилось від вартового, покотилось вниз по сходах.
Двері піддались лише після того, як я вибив їх з завіс.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816410
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.12.2018
автор: Тост