- Цей жилявий виродок очорняє нас, як тільки може!
Кіндрат лютував, доки Сіріус сидів за столом і переписував усе на аркуші. В вежі перед ними стояв актор, котрого загримували наче терра. Він кривлявся, ходив на чотирьох, волав, гарчав, як міг.
- Зміст йому це робити? Чого він доб’ється?
- Сподівається, що ми його випустимо! Дякую, ви вільні, ми повідомимо вас завтра!
Актор вклонився і поспіхом вийшов геть.
- Стомився я від цих прослуховувань. – Кіндрат потер очі і сів у крісло біля Сіріуса. Взяв один з вже списаних листів, поверхнево пробіг по ньому очима: гарно в Шейларі тебе навчили писати, закручуєш так…
- Це метафорами називається. – Хмикнув Сіріус.
- Знаю я, як це називається! А ще знаю, що той терра бреше. Бреше нам, хоче порушити нашу віру в святу істину. Дарма я тебе до нього повів.
- Чому ж дарма? Ось скільки матеріалу він нам дав. Завтра візьму ще чорнила, бо сьогодні ледь вистачило.
Кіндрат різко зірвався на ноги. Сіріус підняв голову і глянув на наставника.
- Так, я піду туди завтра. Я хочу почути його історію. Знай свого ворога в лице, забув? Щоб ненавидіти терра, потрібно знати про них якомога більше…
Повисла пауза. Кіндрат обдумував слова Сіріуса. Врешті він мовчки погодився.
- А якщо Ярик, охоронець Ями тебе побачить? Він ж і тебе вб’є, і на мене охорону наведе.
- Не побачить. Йому не буде до нас діла, якщо ти домовишся з Поліною. Ти ж розумієш про що я?
Кіндрат розуміючи зареготав.
***
- Що ти знаєш про цей світ?
Сіріус задумався. Він народився і виріс в Шейларі, в сім'ї людей натхнення. В шість пройшов екзамени і почав навчання в Шейларі. Чотири місяці тому його доставили в Атар і поставили до Кіндрата задля подальшого навчання. Але оскільки новий наставник генерував ідеї швидше, ніж встигав запам'ятати, то все навчання проходило в імператорській бібліотеці, де весь час снували люди, додаючи і вилучаючи книжки з полиць. Він не говорив нічого, знав, що терра прочитає думки. Ргкаш, ще на самому початку попереджав, що вміє читати думки та точно визначати емоції. Та й секретом це не було ні для кого.
- Я читав, що ми зародились три тисячі років тому. Невідомий вибух створив усе навколо.
- Пф. — Перебив Ргкаш. — Ми були створені могутнім Райдуаєгу, Нишпорячим Між Зорями. Слова лились з його пісні і втілювались в матерію. Він створив землю, наповнив її океанами та морями. Лісами та горами. І створив людей.
- Чекай, а хіба терра не були перші? — Перебив Сіріус.
Його перо перестало шкрябати в записнику і він намагався розгледіти будь-що на обличчі співбесідника. Але темрява грала злий жарт з Сіріусом, він бачив лише, як пульсували чорні жили на голому тілі Ргкаша.
- Першими були люди. Райдуаєгу створив їх з вітру та пилу, щоб ті охороняли землю. Що вони забули робити, а чинили навпаки. Вони забули старих Богів, поставили собі інших, різних, по своїй подобі. Тому Райдуаєгу почав співати про нас — захисників землі. Тисячу років тому ми повстали з недр землі та взялись очищувати те, що наробили мора. Врешті ми самі прогнівили Нишпорячого.
- Чим?
- Ми почали очищувати землю від вас. Ви називаєте це... ще так закручено... Згадав! Геноцид!
Сіріус поблід. На щастя в темряві цього не було видно.
- Терра зайшли занадто далеко в винищені морра, тож творець зупинив нас. І створив він морра заново. Цього разу, наказавши нам навчати їх та оберігати від них самих.
- То що ж пішло не так?
- Все. З самого початку вашого пере-створення все знову пішло шкереберть. Тепер між нами не було єдності. Хтось перейняв бажання людей правити. Хтось бачив вас рабами. А Рглор, мій батько, став вас захищати. За що й поплатився. Я теж поплатився, потрапивши в пастку. І ось тепер я тут, розмовляю з єдиним співрозмовником за останні тридцять років. Ти ж однаково виставиш мене злодієм.
- Для нас, морра, ти і є злодій.
Ргкаш знову замовк, даючи зрозуміти, що на сьогодні розмова завершена.
***
Спочатку в їхню простору кімнату забігла озброєна охорона. Сталеві кіраси, каплеподібні щити та алебарди, шоломи з високими гребнями червоного кольору. Сіріус та Кіндрат заклякли за столом де вони зазвичай працювали, пиячили або грали в шахи.
- Його величність, законний імператор Амадей IV! – Оголосив герольд.
- Нехай живе імператор! – В один голос загавкали охоронці.
Насправді імператор виявився нижче, ніж вони очікували. Його голова ледь діставала до підборіддя Сіріуса. Корона з білого золота сиділа на лисіючій голові з залишками сивини. Він йшов недбало, дзвенячи в золотих обладунках (було видно, що до такого одягу імператор не звик) зневажливо розглядаючи воїнів, що вишикувались в два ряди і кожний з яких був готовий померти за нього. З наближенням стало зрозуміло, що імператор мав дуже бліде й непривабливе лице. Хтозна, може тому він рідко з’являвся народу, надаючи перевагу людям мистецтва, котрі не лінувались зображували його мов могутнього героя древніх часів?
За ним йшов високий старий міністр творчості в чорній мантії та чорному конусоподібному ковпаку. В очі кидались: його сива козляча борідка та крючкуватий ніс.
- Мені тут доповіли, що готується п’єса в мою честь! – Гучним, захмелілим голосом гаркнув імператор. – Давно пора. А ви, панове, мабуть є тими авторами, що вирішили підлеститись до мене!
Доки він дійшов до них, драматурги вже стояли зігнуті в поклоні його імператорській величності.
- Так, ваша світлість, все під моїм контролем особисто. – Невпевнено подав голос міністр творчості.
Імператор не звернув на це жодної уваги. Він повільно обійшов Сіріуса та Кіндрата.
- Кіндрате, це і є твій кращий учень, геній свого часу, майстер слова, як ти і говорив? – Поцікавився Амадей.
- Так, ваша світлість. – Настільки скромного, переповненого трепетом Кіндрата годі було уявити. Сіріус не стримався, і поглянув на нього. Кіндрат виглядав, немов ті смиренні монахи, котрих Амадей II колись разом з їх святими наказав спалити живцем.
- То де вона? – Амадей обійшов їх ще раз по колу, тоді зупинився перед Сіріусом. – Де ода моїй силі красі та мужності?
- Вона не готова. – На диво спокійно сказав Сіріус. – Ми в процесі написання, ваша величносте.
Він почув, як в Кіндрата та Міністра Творчості перебило подихи.
- В вас двох не так багато часу її написати. – Імператор став на диво серйозний.
Він глянув на своїх гвардійців. Не потрібно було жодних слів, щоб зрозуміти, що хотів імператор. Солдати миттю вишикувались в півколо, націливши на них алебарди. Кіндрат аж побілів. Сіріус залишився на диво спокійним.
- Або на день народження імперії я побачу п’єсу, або ваші повішені тіла! – Сказав імператор. – Вибір залишаю за вами. Міністре?
- Так, володарю?
- Вас я четвертую.
Міністр закляк. Імператор, регочучи, просто пішов до виходу, залишивши їх в трьох. Його солдати пішли за ним, інколи кидаючи в їхній бік презирливі погляди. Деякий час трійця мовчки та непорушно стояла посеред кімнати.
- Як завжди, лаконічний. – Кіндрат все ще перебував в образі смиренності та праведності. – Все по ділу.
Ніхто нічого не відповів
- І хто з вас додумався повідомити імператора? – Сіріус першим порушив тишу.
- Ти ж напишеш п’єсу, правда? – Спитав міністр. – Та, що ж я, знаю, що напишеш. Про тебе ще з Шейлару гарні відгуки. Ти ж вразиш імператора, правда?
- Думаю, він буде здивований. – Тихо сказав Сіріус.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815826
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2018
автор: Тост