Його годинник показував 13:45. Вони домовились зустрітись о 14:00. Якось нетипово, як для осені, світило сонце, яке вже не гріло. Він стояв біля виходу з метро на давно знайомому місці. Місце, яке ще декілька років тому він проходив, коли йшов на свої пари в університет. Макдональдс, поворот ліворуч, ресторан... Дорога до нового корпусу університету, яку можна пройти навіть зараз із заплющеними очима.
Університет. Він якось ледь помітно посміхнувся згадуючи ті веселі, – а інколи і не дуже – дні навчання. Пари, заліки, екзамени, якісь смішні й веселі жарти з дівчатами та хлопцями. Походи в піцерію, закриття сесії, – все як у всіх...
Люди, машини... Ценрт міста жив буденним недільним днем зі своїми притаманними лише йому ознаками. Діти... Він уважно роздивлявся дітей. Дітей було багато. Діти усміхнені, зовсім не напружені, незвично якось...З мамами, татами, бабусями та дідусями.
– От йо! Там через дорогу ж суперський дитячий магаз “Антошка”. Як я одразу не згадав! – подумки про себе сказав він. Він глянув на годинник – 14:15. – Цікаво, яка глибина залягання станції метро? Зовсім забув. Потрібно буде глянути в мережі, про всяк випадок...
– Привет!, – вона легенько смикнула його за лікоть і розвернула до себе. – Давно стоишь? Извини что опоздала.
Вона заглядала своїми зеленими очима в його обличчя і як завжди щиро посміхалася. Вона з’явилася як зажди непомітно і незрозуміло звідки. Він одразу згадав вислів: „Про*бал вспышку”! І як їй вдається кожного разу так непомітно підійти; „старєєш сєржант, старєєш...” – зробив він висновок але не сказав цього в голос.
- Та ні, ось хвилин п’ять як прийшов. Все ОК.
- Куда? В кино?
- Ага. Давно не був. Давай прогуляємось до Бесарабки, а там вирішимо куди і як.
- Давай.
Вона взяла його за руку і находу почала, як завжди із запалом, розповідати якусь робочу історію.
- Представляешь, Машка, ну Машка, помнишь ведь ее?
- А, ота така смішна руденька мала, що немогла зняти вазон з шафи і розридалася через це?
- Ничего себе “мала”, ей 25 лет, просто невысокая девушка. Ну у тебя и память на женщин.
Вона почала сміятися. Він дійсно чомусь запам’ятовував якісь дрібні деталі та незвичні і не типові речі в людях.
- ... Маша пыталась заправить касету в принтере и случайно опрокинула баночку с краской себе на руки. Она такая смешная была, как кошка с черными лапами. Мы ее потом весь день утешали и отмывали руки.
Вона продовжувала посміхатися і жваво розповідати далі історію. Він раптом відчув, що її голос стишуєтья... Її майже не було чути. Він бачив як вона смієтья, жваво жестикулює і заглядає в очі, але майже не чув її. Щось заглушало її голос, ніби переводячи на другу лінію. Це “щось” було дуже знайоме. Звук. Просто звук. Десь знизу по бульвару Лесі Українки долинав все гучніше звук машини швидкої допомоги. Він раптом відчув... Якийсь спалах спогадів...
... Весна 2016, узбіччя дороги, друга ночі, його підрозділ маскуючись чекає команди на виїзд. Там під НП знову загострення... Повз них, по битій дорозі, із включеними сиренами знову пролітає чергова швидка у напрямку міста. Майже всі з сигаретами у роті, всім зрозуміло що піхоту знову криють... Зранку по телебаченю звісно все як завжди: “Наші війська в зоні проведення АТО знову були обстріляні... Відсіч дали згідно умов... Поранених немає, ніхто не загинув... Ситуація під контролем...”, ну і така знайома муйня...
- Давай перйдемо на інший бік бульвару. – Він показав рукою на протилежну сторону.
Нарешті машина швидкої була у зоні зорового контакту. Звук сирени став ніби ще гучніше, чи це просто йому так здавалося? Машина різко пригальмувала на повороті і обережно повернула на Щорса. Далі, зкинувши швидкість, авто зникло у внутрішньому дворі Центрального військового шпиталю. Він помітив, що ніхто з перехожих не звернув на це увагу. Буденне і нічим не примітне явище для великого міста...
- Зачем переходить? Та ну, посмотри сколько назад топать…
- Давай перейдемо на інший бік бульвару! – сказав він і в його голосі вона одразу відчула роздратування.
- Ты опять?! Ты, и такие как ты, не виноваты, что вы живы, а кто-то погиб! Вам теперь что, не жить из-за того, что вы вернулись не покалечены? – вона одразу здогадалася в чому справа.
- Тобі важко просто перейти на інший бік бульвару?
- Дело не в “тяжело или легко”! Дело совсем в другом! – вона раптово змінилася в обличчі.
- А в чому тоді?
- Ты не можешь постоянно “переходить на другую строну”, как только увидишь скорую или военного в коляске!
- В чому проблема? Перейти бульвар та й всього?
- Ты упрямый! Ты даже не хочешь видеть проблему! Я не хочу уже в кино. – Вона забрала свою руку з його долоні і зупинилася.
- Я еду домой. Наберу тебя послезавтра. Может тебя отпустит тогда.
- Маєш на те повне право.
- Вот всегда у тебя так!
- Як “так”?
- Нельзя быть таким упрямым, бронелобым… Во всем видеть только черное и белое. В жизни есть много оттенков. Нужно двигаться дальше. Вы там свою роботу делали, вернулись домой… Зачем уже тут себя держать постоянно в режиме stand-by?!
- Та який до біса режим?! Просто попросив перейти на іншу сторону бульвару! – він вперше підвищив на неї голос.
- Я послезавтра тебя наберу… Рада была видеть…
- Вибач, я не хотів гримати на тебе.
Вона вдягла колись подаровані ним її улюблені навушники і пішла у зворотньому напрямку до метро „Печерська”. Він проводжав її поглядом і все ніяк не міг зрозуміти тієї фрази: “Вот всегда у тебя так!”...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815042
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 24.11.2018
автор: Гучномовець Київський