Принишкло небо над тривожним морем
В квилінні чайки відчувалось… горе.
Мов заворожена, на березі стою
І долю вкотре вже запитую свою,
Чому вона так схожа на чаїну,
За ідеал я маю Чураївну
І небезпечний понад хвилями політ,
Й чому такий жорстокий дикий світ?
Мовчала доля… Тільки моря стогін…
Й не зрозуміла я нічого з того.
Квилінням в серці обізвалася луна.
Яка ж безстрашна, все-таки, вона!
Розправивши свої невтомні крила,
Здалося, істину мені відкрила:
Літати треба, й не заради похвали,
А так життя пташині й нам велить.
15.12.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814905
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.11.2018
автор: Ганна Верес