Іду... і, здається, пройшла,
Відміряла день у зеніті.
І крихти від щастя змела,
Бо де ж учорашні подіти.
Прихмарена неба блакить
Осінні веде передзвони.
І втома уже не болить,
І вітер звиває канцони.
Пройшла, і зібравши щодень -
У вигук прожитого віку,
Я, попри своїх одкровень,-
В спротив викладаю субліку.
Довкілля ж замовчує крик,
Що клято штовхається, зримо.
А світ так, неначе і звик,
...і ми поміж ним, чомусь, мимо.
Субліка - скарга.
Канцони - пісня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814229
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 17.11.2018
автор: Тетяна Луківська