Серед руїн, обвітрених життям,
Серед хатин, соломою укритих,
Стояв Перуна дерев’яний храм,
Плющем і виноградом весь обвитий.
А навкруги цвіла ясна весна,
Синіли рястом молодим роздоли,
І йшла між ними Либідь осяйна:
Печальна і прекрасна, як ніколи.
Вона ішла по пагорбах святих,
Де із братами в юності ходила...
Згадала їх вродливих, молодих,
І знов сльозу на чебреці зронила.
З них чотирьох лишилася одна -
Нема братів звитяжців слави гідних..
Та знов ворожий клекіт долина...
І хто врятує дорогих їй рідних?
В уяві промайнуло все життя:
Дитинство, біль розлуки із братами,
І як вона маленька сирота
Стояла над могилою у мами.
До обеліска руки простягла:
"Скажи, матусю, як без тебе жити?"
Із потойбіччя мовила імла:
"На зірку, що впаде, крокуйте, діти".
І перед Києм з Либіддю тоді,
Як те пророцтво, впала з неба зірка.
На ту зорю і йшли вони колись,
Ковтавши сиротинські сльози гірко.
Зійшли на пагорб, сяйво де лилось
Упалої із неба мандрівниці,
І заснували славний Київ-град -
Тепер величну, й зоряну столицю.
А кожен з них таланти щедрі мав:
Кий був звитяжцем, списом вмів метати,
Підкови гнув, успішно полював,
І першим йшов до раті воювати.
А Щек, якого змієм кожен звав,
Любив читать і малював віконця,
Висотні храми, кремлі будував,
Щоб бути ближче до Ярила-сонця.
Хорив - найменший, балуваний брат,
Улюбленець дівчат - любив співати.
Поміж гаїв, де зводивсь Київ-град,
Він грався мріями й пісні любив співати.
А Либідь просто жінкою була -
Мела підлогу сонячну у хаті,
На зиму теплі ковдри їм плела,
І, хоч найменша, а братам - за матір!
Зростало місто, квітнули сади,
І слава про це диво йшла повсюди:
Про місто Київ, що будують три брати,
Про Либідь, що шанують добрі люди.
Та раптом десь із півночі орда,
Мов хижі звірі йшла їх убивати,
І перша кров жагуча, молода,
Упала на траву із серця брата.
Мов дужий лев, Кий зранений упав,
І Щек поліг на західному полі,
Хорив останню пісню доспівав...
Свою лиш Либідь не доткала долю.
Лишились люди в Києві страждать,
Їх час проб’є, якщо не врятувати.
Хто захистить, хто буде рятувать,
Коли немає вже звитяжця брата?
Оглянулась на Київ рідний свій-
Сльоза скотилась річкою додолу,
А із сльози потік ріки створивсь,
І першу хвилю покотив Дніпрову.
І хвиля та змела всіх ворогів,
І місто Кия юне захистила,
А Либідь за братами від журби
На пагорбі одвічнім скам’яніла.
Давно було це, в сивий давній час,
Й не варто рік в історії шукати,
Адже живе легенда поміж нас
про Либідь, Кия й Щека її брата.
Пливуть вони на чайці в чотирьох -
Такі ще юні, гарні, сили повні
У місті, що освячував сам Бог:
У Києві на сонячномі човні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811522
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 27.10.2018
автор: Oxana Levina