Не знав…Не зміг…Не відшукав до серця ключ я,
Без тебе жити не навчився до сих пір…
Життя-дубова діжка, а любов-обруччя,
Яке тримало душі разом в клітці днів.
Тримав піщинку щастя у руці холодній,
Тримав й не думав, що дарунок це з небес,
Були в сумліннях кволих почуття голодні,
І гріх рубець залишив, мов Дамоклів меч.
Я так й не звик ще прокидатися без тебе,
Самотня кава зранку втратила свій смак,
Каштан, на вулицях ніхто вже не закине
Туди на верх, до сонця, звідки він упав.
Ніхто магнолію не змусить розквітати,
Коли панує осінь в мокрому саду…
Я так хотів любов в обіймах потримати,
А міцно взяв під руки втомлену хандру.
Не зміг з голубкою в гнізді я бути довго,
Безкрилим став відтоді, як від долі втік,
І сам накреслив словом кругом себе коло,
Спинивши серця в ранах кров`яний потік.
Не вмів…Не знав…Не міг…Тепер ось і страждаю.
Питав у янголів, як далі жити нам?
Обруч кохання кожну ніч з грудей зриваю,
А біль не йде з душі…Бо вжився уже там.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811048
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.10.2018
автор: Ярослав Ланьо